Я відкрила рубрику відео-інтерв’ю в прямих ефірах на своїй сторінці в Інстаграм. Щоразу це буде нова постать, різні сфери та професії. Перший “запит” моїх підписників був на психолога. Тому стартували ми з психологинею та психотерапевткою Іриною Венгер

 

Інтерв’ю ви можете переглядати в відео-форматі або читати тут, на АртМесі. Як кому зручно. Тут – це 15 хв. вашого часу, відео – година.  Поїхали? 

 

 

Ірина Степанівна Венгер – досвідчена психологиня, психотерапевтка. Основна спеціалізація: системна сімейна психотерапія. Шість років приватної практики. Коментар Ірини: «Психологія, бо кожна людина – “цікавезний” Всесвіт, і дуже почесно бути дотичною до позитивних змін в ньому» … Чому Ірина Венгер? Бо це Світла людина, професіонал своєї справи. Перевірено мною і ще моїми близькими друзями. 

 

Анна. Я зіштовхнулася з тим, що багато знайомих кажуть про те, що в них у сумочці є якісь “антидепри”, “адаптол”, вони просто не витримують те навантаження, яке мають. Особливо, що стосується топ-менеджерів. Я промоніторила офіційну статистику, яка говорить про те, що від депресій страждає більше 260 млн. людей світу. Щороку через неї помирають навіть юні люди. Активний життєвий темп, цифрові технології, телебачення та інше, все це сприяє розвитку тривожності. Плюс свої особисті переживання. 

 

Основне питання: як для себе визначити ту межу, коли тобі вже потрібно звернутися до психолога, коли ти не можеш впоратися зі своєю тривожністю? Чи все ж таки є лайфхаки як впоратися зі своїм станом в домашніх умовах? 

 

Ірина. Із цієї статистики, яку я знаю, кажуть, що кожна п’ята людина на Землі принаймні раз за своє життя може зіштовхнутися з епізодом депресивним середньої тяжкості, або з сильним депресивним епізодом. 

 

Маленькі депресивні епізоди це, в принципі, для кожної людини властиво. Інколи може якась подія нас вибити з життя на дні, тижні…і це норма. Для того, щоб відновитися. Мені подобається, як Фрейд сказав, що стан визначається за тим, наскільки людина може “жити, любити, працювати”. От мені здається, що якщо в цих сферах відбуваються якісь проблеми, треба звертатися до психолога…

 

Про “любити” це все ж таки важливо, бо ми люди, такі теплі створіннячка, які колись жили в великих колективах і тягнемося до того, щоб бути в контакті. 

 

Анна. Тобто може бути момент, коли ти втрачаєш любов? 

 

Ірина. Так, може бути, що втрачаєш контакт з близькими… Це про емоційну близькість: чи можемо ми дарувати тепло та приймати від інших людей. 

 

Анна. Із цим уже треба йти до психолога? 

 

Ірина. Є така класика, що з депресії ми можемо збалансувати свій режим дня, сон, відпочинок, прогулянки, харчування і спробувати так. 

 

Додати звісно те, що любиш в життя та подивитися: що буде далі. Якщо не покращується, звертаєшся до психолога.  Всякі різні йоги, медитації, кому що “заходить”, фізичні навантаження, семінари… що кому подобається. Звісно, що варто самому спробувати. А психолог це допоміжний інструмент…

 

Я вірю в те, що у людини є ресурс, щоб самостійно впоратися. 

 

Анна. А тренажерний зал теж сюди рахується? Може “благоприємно” вплинути на психоемоційний стан? 

 

Ірина. Може, якщо людині подобається. Якщо це в кайф. Тим паче, що в депресивному стані у людини порушується образне сприйняття свого “Я”, часто людині здається, що з нею щось не так: “Я якийсь не такий”, “Я можу комусь заважати”, “Я чогось не досягаю”. Саме в спортзалі, якщо це подобається, можна побачити якісь результати і чогось досягнути. І це таке позитивне підкріплення. 

 

Анна. Тут зрозуміло, рухаємося далі. Нас дуже часто виховують як перфекціоністів. Часто у людей є ідеї, але вони бояться їх реалізувати. Вони чекають найкращого моменту…а цей момент не настає. Як боротися з цим перфекціонізмом? Є якісь лайфхаки? Просто “бери і роби” чи є ще щось? 

 

Ірина. “Бери і роби” – насправді найкращий лайфхак. У мене багато клієнтів з таким запитом, що хочеться, щоб в житті було все досконало і через це дуже багато напруги, але причини різні. Якщо це вже клієнтський запит, то ми з’ясовуємо причини і знаходимо де щось пішло не так. Бо це може бути: страх невдачі, якісь проблеми з самооцінкою, можуть бути надскладні цілі, які людина для себе ставить і не вміння їх “розбити” та побачити маленькі кроки. По-різному. 

 

Мені здається, що “бери і роби” – класненько, але я б принаймні радила робити якісь маленькі кроки, бо часто задача якась велика. Просто пробувати і дивитися, що буде. 

 

Знаєте, як кажуть, що робота з психологом це про те, щоб трохи розширити свій “емоційний контейнер”

 

Потрібно ще вчитися витримувати якісь невеликі невдачі…так по-трошки ми себе тренуємо бути більш стійкими. І можемо потім збільшувати ті кроки, поступово йти до мети, це те, що можна зробити самостійно. Тренувати себе. 

 

Анна. Тобто ми маємо тренувати своє здорове сприйняття критики? 

 

Ірина. Так, про це. 

 

Анна. Перейдемо до більш “жіночої” теми. Інколи буває таке, що ми в своєму коловороті життя сімейному чи кар’єризмі можемо закрутитися і забути про себе, про маленькі радощі. Ти інколи можеш заплутатися і вже не відчувати де Ти це просто Ти і що ти робиш саме для себе. 

 

Якщо розкласти по полицям пріоритети, як за Некрасовим, книгою «Материнська любов» : спочатку ти сам, далі стосунки чоловіка і дружини на першому місці, потім тільки дитина, батьки і все інше. 

 

Як із цим бути? Така має бути градація? Я щаслива і щасливі навколо мене люди? 

 

Ірина. Так насправді і вважається. Я сімейний психотерапевт і в нас так і говорять, що хто перший в сім’ю потрапив, той і головний. Спочатку наша сім’я батьківська і тоді батьки головні. А потім, коли ми ідемо з дому і живемо окремо, то ми самі для себе сім’я, потім з’являється чоловік, він поруч, потім дитина. І так вибудовується ієрархія. 

 

І про те, щоб не забивати на себе… Але це класно, коли ти щасливий сам. Немає більше кому про нас подбати, крім нас самих. Звісно, що коли людина зовсім “манюнька” і на це є ресурс, то ми дбаємо про дитину, бо вона від нас залежить, разом із партнером це робимо. 

 

Якщо у мами з якихось причин немає ресурсу на дитину, тоді роль домінуючу цю більше на себе може взяти батько. А мама дбає про себе. Відновлюється. 

 

Анна. А якщо “вигорів” чоловік? Що робити чоловіку? Жінка може допомогти? 

 

Ірина. Так само, чоловіки “вигорають” і від батьківства, і на роботі. Можуть бути якісь стресові події. Нормально, якщо в цей момент жінка бере на себе трішки більше відповідальності, якщо в неї на це є ресурс. 

 

Більше того, ми багато говоримо про післяпологову депресію жінок, але вона також буває і у чоловіків. Якщо дуже близькі стосунки були з партнеркою і потім з’являється “маленька” і не отримується увага, може бути депресивний епізод, адаптація. 

 

Читала статистику, 25% чоловіків переживають післяпологову депресію. 

 

Анна. Часто ми будуємо певні мрії, плани. Маємо очікування. І є жарти в Інстаграмі “ожиданіє-рєальность”. Ми собі побудували вежу своїх мрій, а отримуємо щось зовсім інше. Що у такій ситуації робити? Не візуалізувати? 

 

Ірина. Мріяти треба так, як мріється. І мрії взагалі – класний ресурс. Кажуть, що мрії не обов’язково повинні бути реальністю, але сам процес “мріяння” мозком уже сприймається позитивно. Але інколи буває, що ми так “намріяли”, особливо з подорожами, що ці емоції всі уже пережили. А приїжджаєш туди і вже воно не те. 

 

Але, правда, потрібно розрізняти мрії та реальність. І що мрії – класно, а плани – трошки інше. 

 

Мій такий спосіб: витримувати розчарування, Так буває, цього разу не вийшло, але це цей конкретно раз. Але це не означає, що не треба планувати. І обов’язково нагадайте собі про позитивні результати. Бо ми інколи, коли приходить розчарування, так “звужуємося” і згадуємо тільки про погане. 

 

Тут важливо пам’ятати, що бувають різні результати. Але це досвід. 

 

Анна. Тобто ми знову ж таки повертаємося до теми стресостійкості? Потрібно сприймати розчарування як досвід? 

 

Ірина. І як момент. 

 

Анна. Жити в моменті. Актуальна тема. Дуже часто люди живуть або минулим: своїми образами, спогадами. Або живуть майбутнім: а це страхи. Як жити в моменті? 

 

Ірина. Глобально нам не потрібно постійно жити в моменті, тому що це потребує усвідомленості від нас, заземленості і ресурсу. Інколи відволіктися і бути в “потоці життя” це непогано. Але важливо усвідомлювати де ми знаходимося і що з нами відбувається. 

 

Для мене це про жити в моменті. Про розуміння де я зараз і що я хочу, куди рухатися. 

 

Якщо зовсім легенько, як бути в моменті, повертаємося до тіла. Щоб повернутися в момент, класно взагалі помітити, що ми дихаємо, що в нас є тіло, що ніжки стоять на землі… трохи подихати, помітити, що нас оточує, “повідчувати” якісь запахи, звуки, і тоді ми повертаємося в реальність. І в такому стані ми можемо запитувати в себе: “Що я зараз роблю, що мені подобається і ні…”

 

Повертаємося в реальність через тіло. 

 

Я своїм клієнтам пропоную таку легку вправу: ставити таймер декілька разів на день і “повертатися” в тіло. Звучить таймер – і ми відчуваємо своє дихання, тіло, озираємося навколо і трішки сповільнюємося, щоб зрозуміти де ми і що з нами відбувається. 

 

Анна: Тепер до питань сімейних. Можете чітко нам пояснити які кризові періоди переживає дитина. В 1 рік, 3 роки, в 6? Потім підліткова криза? 

 

Ірина. Класично так. Найбільше виділяють саме кризу трьох років, але зараз діти інакше дорослішають і ця криза починається раніше: десь після двох. Із двох до трьох. Це про “Ні, не буду, не хочу”. 

 

Потім криза 6 років про те, що дитина йде до школи і не всі діти ходять в садочок, це більше пов’язно з тим, що дистанція між батьками і дитиною змінюється, кількість людей навколо також і авторитети з’являються нові, якщо пощастило з викладачем. 

 

І потім підліткова: це ми вже говоримо про класичну сепарацію, про те, щоб знати “як я хочу”, “як хочуть мої батьки” і знаходити компроміси. Не у всіх виходить. І підліткова криза це звісно гормональний бум і формування цих “стопів” на емоційні реакції. Це теж відбувається в такому віці і триває декілька років, тому батькам доводиться потерпіти. 

 

Анна. Ще питання сімейне. Будь-які стосунки можна врятувати, «підлатати», якщо вчасно прийти до психолога? Чи є стосунки токсичні, які вже не слід рятувати?

 

Ірина. Правда, не всі. Можуть бути стосунки з залежною людиною і ця залежна людина не хоче змінюватися і це якось руйнує і впливає на сім’ю. Тут доводиться обирати. 

 

Якщо двоє хочуть змінюватися, працювати над стосунками, то шанс є, але якщо хтось один хоче працювати, то звісно, що тут складніше. Може не допомогти. 

 

Інколи буває статистично, що коли один партнер іде в терапію, то пара “розпадається”. Що стосунки трималися на звичках, деструктивних патернах. Людина змінюється або починає себе більше поважати, а партнеру це не підходить… Не завжди похід до психотерапевта буває корисним для стосунків, такий ризик є. Якщо працює один. 

 

Але це не вина психолога, він нічого не радить. Просто людина обирає себе. 

 

Анна. Наша розмова надихнула мене на інше питання і тему. Я завжди думала, що стосунки тривалі в парі можуть триматися, якщо обидві людини розвиваються постійно. Працюють над стосунками. Це так? 

 

Ірина. Всі такі різні. Класно, якщо цінності двох людей співпали. І для них цінність стосунків, зокрема, у розвитку і вони один одного підтримують. 

 

Але бувають інші цінності, люди можуть “сходитися” тому що вони хочуть сім’ю і дітей. І тоді на першому місці будуть не чоловік і дружина, а діти. Але вони будуть щасливі і їм таке буде підходити. 

 

Бувають стосунки, де хтось від когось залежить і їх влаштовує так. І це нормально. 

 

Це класно, коли дві незалежні людини, але буває інакше і якщо їм так підходить і вони щасливі… То чому б ні? 

 

Класно, що ми різні і є різні варіанти і ми точно можемо знайти такого партнера, який нам підійде. 

 

Анна. В мене заключне питання. Для тих, хто хоче стати батьками. 

Вони мають якось готуватися? Зокрема мами? Окрім оглядів у лікарів. Тобто фізіологічно. Можливо ще теоретично? 

 

У нас готують на курсах батьківства тому, як одягнути “памперс” та дихати під час переймів. У Києві чи в Україні, можливо онлайн, є якісь курси корисні? Де не одягати підгузник вчать, а дійсно дають базу батькам. 

 

Ірина. Правда, багато курсів готують до пологів і до того, що буде після. Є імениті лектори, наприклад: Наталя Лелюх, Наталія Чепресанова, є курси при кожному пологовому будинку. 

 

Але потім головне дитину любити, а поруч зараз стільки джерел інформації, що якщо до них критично ставитися, то можна знайти щось корисне. 

 

Можна підготуватися “до”. Зробити собі “тендер” педіатрів. І знайти того, якому будеш довіряти. Це доступно, можна запитати основні принципи, які в цього педіатра є і якщо вони співпадають з нашими, спробувати працювати з ним. У нас є шанс оточити себе фахівцями, чиїй думці ми довіряємо. 

 

Анна. Це, до речі, дуже крутий лайфхак. Хто планує дитину, шукайте одразу хорошого педіатра. 

 

Повна версія інтерв’ю – збережений прямий ефір на сторінці Інстаграм @anna_liudnova

Поділитися в: