Павло Коробчук Хотіла любити і квіти садити барвисті. І жити лиш тим, що дає вмиротворення й силу. Прийшли вороги і зірвали з країни намисто. У слові "красива" заховане слово "сива". Розтоптано братиків і похоронено друзів. Зруйновано нерви, які б не здавались сталеві. Які б не здавались солодкі, не стало ілюзій. У слові "шалена" заховане слово "але". Бої безперервні, південні степи ароматні. Укотре надходить обстріляна, зморена ніч. Заснула у спальнику, у бліндажі, з автоматом. У слові "ніжненька" заховане слово "ніж". Сергій Жадан Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі, 2016 Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі. Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід. Потяги завмирають на мить і рушають далі. Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід. Ніхто не зупиняється в її місті. Ніхто не хоче забрати її з собою. Вона думає, стоячи зранку на своєму місці, що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою. Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго, що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами, що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого і літньої порожньої панорами. Ніхто не пояснює їй, у чому причина. Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату. Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина, ніби хребет у підлітка з інтернату. Формуються світло й темрява, складаючись разом. Літнє сонце перетікає в зими. Все, що діється нині з ними всіма, називається часом. Головне розуміти, що все це діється саме з ними. Формується її пам’ять, формується втіха. В цьому місті народилися всі, кого вона знає. Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав. Коли згадувати немає кого, вона засинає.
Денис Нарбут Свобода йде, прискорюючи хід, І квітне сила у зів'ялих травах, гілля́ підносять Лондон і Варшава, Свобода йде із заходу на схід. Усе палає навкруги ущент: блакитне небо у багряній лаві і Україна в боротьбі та славі за вільний європейський континент, аби життя продовжувалось в нім. Незламний дух будує нові стіни, Соборність – новий дах для України, Свобода йде у свій майбутній дім! Олена Бодасюк ВСІМ, ХТО НАБЛИЖАЄ ПЕРЕМОГУ так відходить у небуття схиблений хворий світ: спершу зникає навіть відлуння світла досі думаєш — темрява пощадить проте морок байдужий: засліплює давить нищить слідом за світлом поволі зникає тепло ще сподіваєшся — холод гору не візьме але він пробирається глибше сковує голос та крок — опираєшся щоб не завмерти у скам’янілій тиші тільки так — через віру сміливість надлам — постає всеосяжне: красиве нове й міцне (навіть найгірше не може тривати вічно) маятник завмирає — хтось же його хитне? ми — що виводимо власними долями вільні розхристані вірші. Юлія Мусаковська Боже, скажи, що ти тримав його за руку до самого кінця, стояв біля нього навколішках, коли розжареним ковадлом його втискало в землю пекуче літнє сонце, коли навколо кружляли бродячі пси, зачувши кров, забувши від голоду, хто вони Скажи, що ти крутив йому найкрасивішу кінострічку з яскравими кадрами дитинства та юності: ось він летить із пагорба на ровері з надто високою рамою, летить і падає сторчака у траву, боляче забившись, але сміється голосно – як грім, як більше ніколи; ось він стискає долонями тендітне жіноче обличчя, плечі і стегна, з’єднує тіло з тілом, рухається аж до солодкого вибуху; ось бачить у приціл озброєних чужинців на своїй землі, стискається в грудку – і з першої спроби влучає А більше він і не встиг, бо ти відміряв йому гранованою горілчаною стопкою цього життя так скупо, Господи, що пов‘язали його рушниками не на шлюб, а на муку, на довгу, як нічна дорога лісом для першокласника, смерть …І що з того, що ти був поряд, Господи? Наталія Мандрицька це лезо ще ніколи не було настільки слизьким і якби не звалося життям то ступати ним було б навіть весело як на ковзанці в шкільному дворі коли у вичовганій льодовій поверхні відбивається все твоє дитинство це лезо так добре видно в багатоповерховій темряві що мимоволі здається ніби всі вікна піймали своє вистраждане світло і тепер нізащо не відпустять бо дали клятву Прометеєві триматися за це світло до останнього триматися за цю тремку тимчасовість залишаючи на ній пелюстки вм'ятин бо це лезо так помережане віражами й вибоїнами що на ньому зовсім легко хруснути й зламатися на ньому зовсім легко передчасно погаснути або безслідно зотліти та придивися це лезо загострене до спалаху світляків у розпатланому небі до порваних голосових зв'язок у вітру це лезо не кара - зброя і вістря його спрямоване в саму серцевину льоду. Олег Коцарев ЗГОРІВШЕ МОЛОКО Нарешті її обличчя стало неправильним, коли вона усміхнулась, а то все рівно блищала, як красива, сувора тарілка. Усміхнулася, повиляла носом і засміялась: – Це згорівше молоко! Справді, крізь кафешний провулок виповзав припалений запах, розганявся під каштанами та впевнено злітав над будинками. У небі в цей час іще танцювала сирена, ламаючи вушка дахам, стрибала з черепиці на флюгер, з голови статуйної на скляний кут, Дужа була сирена, гнучка і швидка, ніхто не проти, але згорівше молоко було сильнішим, і саме воно тримало за плечі й не відпускало. Світлина: Pavel Dorogoy (Будинок на майдані Конституції в центрі Харкова після російських обстрілів).