Привласнювання часу і простору
Фотографія – доволі владна панночка. Настільки владна, що спокійно привласнює час і простір. Роблячи знімок, ми вирізаємо з простору шматок, який може охопити об’єктив нашої фотокамери, і забираємо його собі. Те саме робимо з часом, що потрапляє на світлину. Тепер час і простір, які вдалося помістити на знімок, належать не самим собі, а нам і тим людям, які бачать цей знімок. Ми можемо хтозна-скільки розглядати зафіксований часопростір, як завгодно інтерпретувати його. Цілковита влада, правда? А все – завдяки фотографії.
«Фото – привілейована мить, легкий предмет, який можна зберігати і розглядати повторно» (Сюзен Зонтаґ, «Про фотографію»).
Література теж так уміє: підпорядковує собі клаптик часу і відрізок простору та передає їх нашій владі у словесному вигляді. Часопростір перетворюється на текст. Ми починаємо сприймати його, як сувенір, яким можна безперешкодно та необмежено володіти.
Крістофер Андерсон. Без назви
Посередництво між реальностями
Світ – поняття плинне. Фотографія робить нам велетенський подарунок, фіксуючи його, інакше багато чого ніколи не дісталося б до нашого пізнання. Вулиці Ньою-Йорка у 50х роках ХХ століття чи, скажімо, сьогодення Індонезії – таке ж відкриття для нас, як і будні Євромайдану 2013-2014 років для людей, що не мають із цим нічого спільного. Тому фотографія – посередник між епохами, медіум, який руйнує часові і просторові межі.
«Фото – це найбільш міцний фундамент для реконструкції епохи» (Володимир Прайм).
Література не поступається здатності фотографії реконструювати епохи, просто змінює форму подачі. Реальність перетворюється на слова. Ми потрапляємо в її рамки, а вона опиняється в нашому контексті. Така взаємодія – спосіб подолати часопросторові прірви, наблизитися до недоступного дуже доступним способом.
Баз Ратнер. Життя в руїнах. Дебальцеве, 2015
Вбивство заради безсмертя
«Молоді фотографи, які снують світом, віддаючи всі сили пошуку новин, і не підозрюють, що є агентами Смерті» (Ролан Барт, «Camera lucida. Коментар до фотографії»).
Фотографія – вбивця. Не вірите? Фотографуючи людину, предмет чи явище, ми фіксуємо їх в одному конкретному стані, який скоро або не дуже, але все ж зміниться. Цим засвідчуємо нездатність речей бути однаковими завжди, їхню підвладність часові і, відповідно, смерті. Художні тексти, які зупиняють мить, теж діють за таким принципом: фіксують неможливість людини або предмета протистояти часові, загострюють розуміння, що все – плинне, отже, смертне.
Рут Оркін. Гравці в карти. Вест-Віллідж. Мангеттен. Нью-Йорк. США. 1943 рік
Люди і предмети – смертні, але світлини і тексти – ні (принаймні до того часу, поки їх не знищать природні фактори).
«Подія закінчилася, а картинка існує, даруючи їй щось на зразок безсмертя, якого за інших умов подія була б позбавлена» (Сюзен Зонтаґ, «Про фотографію»).
Стаючи об’єктом фотографії чи літературного зображення, події переживають себе та своїх авторів, починають жити поза часом, позбуваються його влади, тому стають якщо не вічними, то, принаймні, довговічними. Отже, література та фотографія – вбивці, які дарують безсмертя.
Артур Треш. Цикл “Збирач снів і мрій”
Розмивання рамок між прекрасним і потворним
Ви помітили, що на фото і в художніх текстах естетичність відходить на задній план? Ми можемо захоплюватися знімком непривабливого жебрака-каліки так само, як світлиною фізично досконалого юнака. Якісно зафіксована в тексті мить жорстокості за цікавістю рівноцінна моменту щирої радості. Фотографія та література розмивають рамки між прекрасним та потворним. Вони оцінюють об’єкти не за здатністю бути естетичними чи неестетичними, а за критерієм важливості / неважливості. Фотографія і література наводять свої об’єктиви на те, що має сенс або надають сенсу неважливим, на перший погляд, речам.
«Сфотографувати – значить надати важливості. Немає, імовірно, об’єкта, який не міг би бути красивим. Окрім цього, у всіх фотографій є одна невід’ємна властивість – надавати своїм об’єктам цінності» (Сюзен Зонтаґ, «Про фотографію»).
“Шахтарі Донбасу”. Україна, 2014 © Jerome Sessini / Magnum Photos
І на завершення – фотографічна поезія Дарини Гладун, яка переконує, що літературі властиві всі риси фотографії, перелічені в цьому дописі.
без голови
ніщо
так не фіксує нашої відсутності як
одяг
шолом часів пунічних воєн
[без голови]
сукня 1920-их років, Польща, із редикюлем того ж періоду
жіноча берета
[без голови]
інші сукні [без тіла]
і редикюлі [без ключів без помади всередині]
у наступній залі
дитяча люлька, матеріал: дуб, середина XVIII століття
і крісло для няньки того ж періоду
[без дитини без няньки]
прикраси застигли під склом
як речові докази масових розстрілів
[як викопні кістки тільки без кісток]
музеї
кращі за цвинтарі більші за цвинтарі точніше фіксують відсутність
стоячи
перед старим різьбленим дзеркалом початку ХХ століття, Польща
роздивляючись себе у відображенні старого різьбленого дзеркала початку ХХ століття, Польща
майже торкаюся скла старого надщербленого скла старого різьбленого дзеркала оздобленого коштовними каменями [немає каменів] початку ХХ століття, Польща
вивертаю назовні дзеркало і Польщу початку ХХ століття
[без голови]
[у рамі немає дзеркала]
16.09.2016
Дарина Гладун
На сьогодні все. Привласнюйте час і простір, розмивайте межі між реальностями, потворним та прекрасним, убивайте і даруйте безсмертя. Для цього не обов’язково бути літературою чи фотографією, іноді достатньо переглядати світлини та читати фотографічну поезію.