13 листопада в Києві відбувся фестиваль сучасної хореографії “Танець, який ми обираємо”. Його організатори: Асоціація “Платформа сучасного танцю” за підтримки Театру танцю PLASTILIN (Одеса) та Театру танцю TOTEM. 

 

Під час фестивалю, який також минув напередодні й в Одесі, глядачі мали можливість побачити три вистави: “Anima Oscura” від театру танцю TOTEM (м. Київ), «Теорія усвідомлення» від театру танцю PLASTILIN (м.Чорноморськ) та Cie zeitSprung   (Швейцарія) з виставою “Komplizen Reloaded”.

 

Команда ArtMess не пройшла повз події та підготувала для вас аналітичний матеріал. Спробуємо декодувати все те, що відбувалося на сцені? Осягнути духовно та інтелектуально. 

 

Anima Oscura (фрагмент вистави) від театру танцю TOTEM (м.Київ)

 

Фото із FB компанії ТОТЕМ (премєрне)

 

Anima Oscura (італ. та ісп. перекладається як «темна душа») – сучасний балет на музику композитора Дж. Перголезі, хореографа Ф. Аннарумма. Його презентували нещодавно у Києві, тепер глядачі фестивалю мали змогу побачити фрагмент вистави. Основну тему балету формулюють як любов, яка відображена в русі, за яким слідує зцілення від мук, переживань навіть для «найтемнішої» душі. 

 

Фото із FB компанії ТОТЕМ

 

Це балет на одну дію, художній керівник якого – Христина Шишкарева. Хореограф балету – Франческо Аннарумма. 

 

Розвиток сучасного танцю стає для відомих балетмейстерів можливістю показати свою майстерність. У сучасному балеті не домінують класичні позиції ніг та рук, а ще всі дії виконавців із враженням «по струнке смирно». Класичний образ балерини відходить на другий план. Тут майже нема архіскладних виворотів ніг, високих стрибків. 

 

Фото із FB компанії ТОТЕМ

 

І акцент не на соло та окремих партіях. А на колективній роботі. Але головна особливість: у класичному балеті можна простежити чітку сюжетну лінію. Своєрідний танцювальний текст. У сучасному – є певна абстрактність. А головне – знаки та символи. Які ти маєш декодувати для себе. Тобто сучасний балет як мова символів. 

 

Фото із FB компанії ТОТЕМ

 

Anima Oscura – яскравий приклад поєднання елементів класичного балету в рухах танцівників, контемпу та стилю модерн. Така комплікація різних жанрів утворює певну гармонію, яку «затишно» осягнути інтелектуально та духовно глядачеві. Це не пачки та пуанти, які ніби «підвищують» виконавця над глядацьким залом, такий мікс дарує певну «заземленість». Яка близька сучасному глядачеві. Окрім того, балетмейстер все ж залишає враження цієї «класичності»: 100% злагоджені рухи, «відточена» хореографія та цілковита синхронізація в танці. Але тут мова вже не про те, що в центрі уваги якась прима-балерина. 

 

Фото із FB компанії ТОТЕМ

 

А про колективну роботу, роботу в дуеті. Де помітним є через рух та музичний супровід певне дослідження себе з боку виконавців. Прочитується чітко: «Я досліджую себе в русі, дозволяю бути собою в балеті». Посеред вистави таки з‘являється героїня в «пачці», але босоніж. Так складається враження певної «оголеності душі» перед глядачем. Але знову ж таки в центрі уваги не ця героїня з партнером. 

 

Фото із FB компанії ТОТЕМ

 

А інша танцівниця у вільному русі. І перед глядачем постає ряд запитань: 

 

«Яка вона, anima oscura (темна душа). Це частина кожного із нас? Чи є це в мені? Що таке темне? Чи можна ділити світ чітко на чорне і біле? Добро і зло? Чи в ньому, як у сучасному балеті, є певна багатожанровість, багатовимірність?» 

 

Так і у виставі дві кольорові домінанти чітко: біла та чорна в одязі виконавців. Та сценографія: світло/темно. Такі два опозиційні елементи. 

 

Фото із FB компанії ТОТЕМ

 

Загалом вистави сучасного балету це окремий вимір, як і з фізичним театром, де кожен глядач може отримати власні інсайти. 

 

«Теорія усвідомлення» від театру танцю PLASTILIN (м.Чорноморськ)

 

 

Це вистава про усвідомлення себе, власного “Я”, тіла, зв’язку  між духовним і тілесним. Про те, щоб відчувати себе і про «самособоюнаповнення». Це вистава пластичного театру, але з характерними для розвитку в Україні театру танцю особливостями: залучення музики протягом майже всієї вистави, залучення тексту, тобто виконавці також комунікують між собою. 

 

Але в цілому це про абстракцію і, моментами, вистави алюзіями відсилає тебе до абстракціонізму в образотворчому мистецтві.  

 

Тут не про оцінки арт-критиків. А про «відсилки», умовні «лінки» від танцівника до глядача. А відкриває кожен сам і прочитати написане рухом теж річ суб‘єктивна. 

 

 

У рухах танцівників простежується певна філософія мінімалізму. Нічого зайвого, але багато глибини. 

 

Посеред вистави ми чуємо слова: 

 

“Тревога, обман, лицемерие, бесчувствие, стоп. Любовь, добро, Надежда. Стой. Смелость, смирение. Нет. Свет. Чувства. Боль. Заблуждаться. Обман. Агрессия”. 

 

А далі бінарними опозиціями: 

Боль – любовь 

Тьма-Надежда 

Падать-летать 

 

 

Це як спроби усвідомити себе і людство. Те, що оточує і те, що ти переживаєш. І відображення в рухах як постійна боротьба. Насамперед, із самим собою. Як щось, що «нашіптує» тобі інколи оточення, суспільство. Але це не ТИ справжній. 

 

А далі – знову пошук. Який дійсно про усвідомлення. І виникає потік думок: 

 

Хто я? Де я? Хто поруч? Що вірно? Чи є чорне і біле чи світ багатогранний зі своїми відтінками та різними можливостями?  Які ми люди? Що ми переживаємо. 

 

Один із яскравих моментів вистави: дует в центрі сцени, коли інші виконавці збоку, їх тримають за голови колеги з-за куліс. 

 

 

І тут інші алюзії. Що і хто нас стримує? Інші люди? Життєві події? Політика як окремий егрегор? Телебачення, ЗМІ? Пропаганда? Що тримає ваші голови міцно і стримує від «життєвого танцю» на «широку ногу» чи краще душу? На кроки вперед? 

 

Вистава, яка наштовхує на процес самоусвідомлення, самопізнання глядача. Ось про що, якщо геть лаконічно, спектакль сучасного танцю від PLASTILIN. 

 

Щодо вистави театру танцю Пластилін зауважимо, що тут тіло танцівника – в центрі уваги. Воно – як витвір мистецтва. Певний окремішний вид буття. Яке можна пізнати через безпосередній контакт – уважне споглядання. Довіритися своїм органам чуття. Не фізичним. Духовному (!)

 

І дослухатися до кожного сказаного слова та того, що демонструють у русі. 

 

Це приклад саме театру танцю, тут немає перформативністі як такої, але є потужний складник танцювальний та видно неозброєним оком, що все, що відбувається на сцені – не лише танок, а певне дослідження себе. Спосіб самопізнання і умовний виклик глядачеві: «Ти з нами? Відкривай нові грані себе». 

 

Cie zeitSprung   (Швейцарія) з виставою “Komplizen Reloaded” (“Стрибок у часі”, назва компанії та “Завершеність” – вистави).

 

 

Отже, перед показом вистави, організатор фестивалю, відомий український хореограф, Антон Овчінніков коментує, що “це про завершеність внутрішню”. А опісля, розповідає нам, що “ця вистава про те, що в одному просторі зустрічаються п’ятеро абсолютно різних людей і вони намагаються знайти порозуміння, не порушуючи кордонів один одного, не порушуючи зони комфорту”

 

У фізичному швейцарському театрі домінують вербальні знаки: лінгвістичні та нелінгвістичні. До лінгвістичних відносимо аудіальні та візуальні. Тут виконання пісень одним із перформерів. Гра на музичних інструментах. До невербальних: візуальні та не візуальні. 

 

У випадку з виставою “Komplizen Reloaded” стираються чіткі межі між вербальними та невербальними знаками. 

 

Адже одна із виконавиць половину вистави стоїть із заплющеними очима, лише відкриває рот. І лунає запис аудіо: текст з шепотом. Такий особливий прийом.

 

 

Пластичний театр Швейцарії – яскравий приклад компіляції, де гармонізуються між собою різні елементи: багато уваги не лише до руху, аудіо-запису, пісні,  контакту та спілкування з глядачем, але й міміці. Міміка перформерів – як окремий елемент, який несе своє потужне смислове навантаження. І завдяки цьому глядачеві складно «відірвати» погляд від вистави. 

 

 

«Доводиться» переживати з виконавцями всі стани: від розгубленості та легкої іронії, боротьби та внутрішнього споглядання себе самого, вивчення та пізнання свого «Я» до певної гармонії та ніжності з оточенням, людьми, яка «на посмішці», стані щастя та спокою. 

 

Якою була вистава? Перформативною, з елементами хепенінгу. Крім того, що артисти “не чіпають” куліси і стирають будь-які межі між сценою та глядацьким залом, вони виходять із дверей, в які зайшли ми, глядачі. Ходять між рядами. Шепочуть по черзі щось на вухо різним присутнім в залі та, навіть, виводять декілька глядачів вибірково на сцену. Залучають до вистави, такий початок. Хоча ні, спочатку ще “хитріший” хід на встановлення конекту з глядачем: 5 виконавців поводять себе по-різному, хтость розглядає обличчя глядачів уважно, сміються і перешіптуються між собою… Так відбувається зміщення: глядач-танцівник. 

 

 

Для глядача потрапити раптом на сцену – теж новий досвід. Але нічого дивного для пластичних театрів Європи, де такі прийоми використовуються часто. 

 

Якщо коротко описати сюжет, то одна із виконавиць постійно з заплющеними очима, лише відкриває рот і лунає аудіо-запис, слова пошепки. Далі танцівники рухаються згідно умовними вказівками. Найцікавіше те, що врешті виконують певні дії лише троє і збоку завжди лишається один спостерігач. Сидить на стільці біля мікрофону. 

 

 

Це наштовхує на інші думки. Яку роль в житті обираєш ти? Спостерігача, дикататора, учасника чи того, хто головний творець своєї долі? 

 

 

І ці думки фізичний театр Cie zeitSprung “поспішає” стерти. Беручи головну героїню, яка з заплющеними очима та пересуваючи її в різні сторони, ніби манекен. Тобто: а чи той, хто “зверху” і диктує може бути й маріонеткою? 

 

 

Раптом на сцені вмикається додаткове яскраве світло і героїня розплющує очі, розглядаючи де вона, все навколо, зокрема, глядачів, кожного по черзі танцівника. 

 

Тепер у рухах домінує не боротьба. А мінімальна дистанція і дослідження один одного. Самовідчуття, налагодження контакту. 

 

І враз з’являється музика. Той спостерігач біля мікрофону (виявляється) ще й грає на різних інструментах та співає, окрім танцю. 

 

Протягом усієї пластичної вистави складається подеколи враження, що в ній багато імпровізації, настільки “легкі” самі танцівники в русі. Але насправді імпровізації тут немає, є чітка послідовність рухів. Просто відсутнє враження «відточеності» дій на сцені. 

 

Тобто спочатку танцівники вступають в контакт з глядачем. А далі йдуть в цілковите дослідження себе. 

 

Зрештою, вистава переходить у пласт спільного танцю життєрадісного та життєдайного. 

 

 

Але це фізичний театр, а не рухи конкретного танцювального напрямку. Ти не можеш повішати лейбл «контемп», «тверк». Можливо, в цьому і вся суть? Щоб не вішати лейбли вже на лоб людині в 2021 році? Жити поза цим і отримувати кайф від того, що навколо, але насамперед в тобі самому? 

 

 

На фінішній прямій вистави підкорює соло головної героїні. Це абсолютна ніжність і легкість в русі та далі в контакті з іншими. Добро і світло на обличчі. І такі ж рухи в парі з іншими, світла музика та прекрасні танцювальні “підтримки”. 

 

Як думаєте, чим може закінчитися така вистава? Чи може музикант та танцівник посеред показу вистави танцю просто покинути залу, свою гітару та мікрофон? Лишивши всіх розгубленими? Звісно. Це ж сучасний пластичний театр. Тут немає чітких меж і багато спроб порушити всі можливі звичні для нас канони сцени.

 

 

 

Завершуємо огляд вистави «Komplizen Reloaded» цитатою відомого театрального дослідника: 

 

«Перформативний текст – плюрикодований, не тільки тому, що він включає в себе різноманітні типи кодів, але й тому, що володіє особливими субстанціями вираження: візуальними, жестовими, слуховими».

 

У контексті розвитку сучасного танцю, фізичного театру чомусь згадується вираз одного відомого підприємця, інвестора, Олександра Галицького: «Я часто раджу людям бути ненормальними, тому що нормальні люди нічого нового не вигадають». 

 

Так-от, споглядання сучасної танцювальної вистави для глядача це спосіб вимкнути всі свої «блоки», негативні установки чи позитивні, повністю розслабитися і відкритися для нового. Якщо так підходити до перегляду вистав фізичного театру, є багато шансів отримати низку інсайтів та задоволення. А, можливо, й стан катарсису. 

 

Текст та фото: Анна Люднова

Поділитися в: