Дарина Гладун – поет, автор поетичної збірки «рубати дерево», прозаїк, перекладач, перформер і дослідник перфомансу.

 

 

Інтерв’ю з Дариною Гладун

 

– Чим для вас є мистецтво? Зокрема література? Що для вас творчість?

 

– Я б хотіла написати щось інше. І, якби ми говорили про це не зараз, так і було б. Але… мистецтво для мене – це біль. І література – квінтесенція болю. Можливо, я забагато читаю, або забагато відчуваю з прочитаного, але ніщо мистецтво не здатне передати так добре як біль. Якби ми говорили вчора або завтра, я б сказала, що мистецтво – це любов. Єдина справжня і на все життя. Така чиста, якою тільки може бути. Мистецтво – це єдиний можливий спосіб говорити. І якби я не писала, я, мабуть, збожеволіла б від надміру думок, які немає кому слухати.

 

Погодьтеся, не кожен поет – син поета або філософа. Я виросла у сім’ї економістів, де за вечерею обговорювали бухгалтерські звіти. А я про них зовсім нічого не знаю. І я про них навіть не думаю.

 

Тому література для мене стала своєрідною формою спілкування із зовнішнім світом, з людьми, які так само не вміють думати про бухгалтерські звіти.

 

– Розкажіть про особливості творення верлібрів. Чому саме ця система віршування?

 

– Верлібр – це те, як я відчуваю світ. Адже все, що нас оточує, має хиби, недоліки… цей світ нерівний і не вихолощений, на відміну від силабо-тоніки, яка римує калину з Україною, не пояснюючи, між тим, нічого ані про калину, ані про Україну. У силабо-тоніці часто бракує причинно-наслідкових зв’язків, втрачається глибина думки саме тому, що до силабо-тонічних віршів є чіткі вимоги, є закони силабо-тоніки. Для мене силабо-тоніка – тоталітаризм у віршуванні, тоді як верлібр – це свобода. Тут немає обмежень, законів, правил. Хтось може казати, що ти пишеш добре, хтось, що ти пишеш погано, але ніхто не має права вказувати тобі ЯК писати. Кожна метафора, кожне слово, стоятиме там, де ти відчуваєш у ньому потребу. Для мене верлібр – це вітер поезії. Такий само вільний…

 

– Розкажіть про тематику своєї творчості.

 

– Я люблю думати. Взагалі вважаю, що це корисно. Не лише для творчості.

І коли в мене виникає цікава думка, я її записую. Тому якусь тему окреслити складно… Я пишу про те, що думаю, а думаю я останні кілька років про війну. І нас у війні. І нас поза війною. І те, як ми живемо в околі війні, не торкаючись до неї безпосередньо. І те, як жили наші батьки і батьки наших батьків… У війнах і між ними. І як їхнє життя впливає на нас… Але я не скажу, що пишу лише про війну. Просто я останні кілька років часто про неї думаю. Але сподіваюся, що у наступному році я буду думати про щось інше.

 

– Коли з’являєтся задум твору – чи знаєте ви наперед, яким вийде твір? Початковий задум і кінцевий результат – подібні чи кардинально різні?

 

– Майже ніколи я не знаю наперед, чим закінчиться твір. Кожен вірш, кожна новела, повість або роман – це нове життя, яке я проживаю від початку і до кінця. Хоча іноді я, все-таки, підозрюю, чим це може закінчитися. Часом я вгадую, часом – ні. Найчастіше не вгадую з поезіями. Вони короткі і сильні. Вони мене перемагають. Проза довша і не така конденсована, тому її можна переконати, з нею можна домовитися. Якщо ж говорити про збірки поезій, то з ними я так само домовляюся. Я будую збірку поезій так само, як будую п’єси. І хоча в окремих текстах може не бути конфлікту, але драматизм у циклі поезій або добірці обов’язково буде. Збірка – це ніби висновок із пережитих поезій. Які вони, чому і навіщо – усе це я розумію тільки потім, коли об’єдную їх або розділяю.

 

– Що визначальне для творчого процесу – натхнення чи методична робота? (Якщо натхнення – то поділіться, чим надихаєтеся).

 

– Складне питання… Я пишу багато і часто, бо література – це моє життя, принаймні, краща і більша його частина. Я багато читаю і не лише художніх книг, але й статей, часом зовсім далеких, люблю ходити на виставки. Усе, що я роблю, це – паливо для моїх текстів. І від того, чим я займаюся, залежить те, що я пишу. І надихає направду будь-що. Я можу двадцять хвилин роздивлятися картину, а потім написати вірш про тріщину в підлозі, яка робить кімнату живою, а не стерильною. І тут питання: що надихає автора: картина чи тріщина?..

 

Я вже казала, що живу у творчості. Це для мене органічна форма буття. Я можу писати не щодня. Але перебуваю у цьому стані постійно. Тому я б сказала, що методично наповнюю своє життя певними речима, які можуть надихнути на творчість.

 

Тому, як на мене, кожен твір – це синтез випадку і тяжкої праці.

Як я кажу: найскладніше у написанні роману – сісти і написати. На творчість потрібен час. Багато часу. А особисто мені потрібна ще й тиша. І самотність. Я не пишу, коли хтось дивиться або відволікає. І в мене немає певних годин чи місця, де я сідаю і пишу.

 

– Ваші улюблені письменники, книги?

 

– Я дуже люблю Федеріко Гарсію Лорку. Я вже не пам’ятаю, за який саме вірш. Чи відколи. Просто люблю і все. Люблю «Алісу в Країні Чудес» ще з дитинства, коли я слухала її, записану на платівці. Взагалі люблю казки. Люблю східну літературу, бо вона інша. Люблю західну літературу. З тієї ж причини. Люблю українську літературу, особливо Стуса. Але не картонного. Ігоря Римарука. (Римарук ніколи й не був картонним). Люблю навіть «Крила» Івана Драча (якщо чесно, лише «Крила»). Люблю читати щоденники покійних письменників. І життєписи… Я загалом люблю хорошу літературу і дуже ціную людей, які мені радять хороших авторів.

 

– Ваші улюблені художники?

 

Олег Голосій. Безмежно люблю його картини. І Олександра Гнилицького. Люблю Микиту Кадана. Він для мене – не лише художник, але й сильний філософ мистецтва. Зі старіших люблю кубістів, сюрреалістів. Загалом авангард ХХ століття. Малевич, Кандінський… ці хлопці прекрасні. Вони відчували душу мистецтва.

 

– Як ставитеся до творчості Малевича?

 

Малевич оголив сутність картин. Усе, що ми бачимо на полотнах – не подієва «мішура», не настроєві відтінки. Це – гола правда. Душа предмету. Якщо хочете, платонівські ейдоси. Ось що бачив Малевич. Ось що він показує. Для мене його роботи – це одкровення.

 

– Ваші улюблені кольори? Яку символіку вкладаєте в них? Яка роль кольористики у вашій творчості?

 

– Я люблю зелений. З дитинства. Я тоді жила на першому поверсі і у вікнах моєї кімнати завжди була верба. Розлога. З довгими, до землі, вітами. Мабуть, тому. Зелений для мене – теплий колір. Я знаю, що художники зараз запротестують. І так само знаю, що зелений – холодний, але для мене зелений – колір дитинства. І літа. І весни.

 

Ще люблю золотий. Він не такий як жовтий. Він величний. І теплий. Коли я вперше була у Києві (мені було 5), я побачила церкви із золотими куполами. І мама сказала, що там живе Бог. І в мене золотий тепер асоціюється з Богом. Нічого не можу з цим вдіяти.

 

А у текстах, мабуть, найбільше чорного, бо я багато пишу про землю, яка дає нам життя і приймає нас після смерті.

 

Останнім часом так само багато білого. Білий – чистий колір. У нього немає історії. Він нікого не любив і не зраджував. Це колір, який можна лише забарвити іншим кольором. Але він сам не може нікого очистити або зробити кращим. Він просто є. Існує на противагу. І не лише чорному, але й решті кольорів. Білий у моїх текстах – першоколір. Решта – похідні. Окрім чорного. Він – фінальний колір, остаточний. Після нього хіба вічність.

 

Верлібри Дарини Гладун

 

січи-рубай-дерево

де неба окраєць ріже окраєць сонця

січи-рубай-дерево

на спині тримає вічність

його гілки

бачили всі світанки

його кола

знають усі відповіді

 

Збірка Дарини Гладун називається «рубати дерево». У назві закладено ідею руйнації. Причому руйнацію методичну – не «зрубати дерево» (завершена дія), а «рубати» – дія, що розтягується на нескінченність (ознаку супрематичних полотен: фігури виникають із білої нескінченності – і так само «губляться» у ній). «Дерево» можна розуміти не як одне конкретне дерево, а як видове поняття. Тоді «рубання» стосується загалом усіх дерев. Нескінченна дія як ідея – ідея розщеплення «дерев’яної» суті.

 

Перша поезія, що задає тон збірки, має назву «січи-рубай-дерево». Назва твору посилює, конкретизує назву збірки, а також має інтенцію заклику. Це заклик подрібнити цілісне дерева на окремі фрагменти. Кожен шматок нестиме на собі ознаку дерева, так само, як окремі супрематичні фігури є носіями кольору.

 

У поезії дерево (смислова багатоплановість: «січи-рубай-дерево» – вже не як заклик, а як назва дерева) асоціюється зі світовим деревом, міфологемою межі, що сполучає світи, адже «січи-рубай-дерево / на спині тримає вічність / його гілки / бачили всі світанки / його кола / знають усі відповіді». Дерево життя – всеохопне (риса супрематизму). Дерево поєднує в собі дві геометричні фігури: коло (кола дерева) та лінію (стовбур, коріння, гілки). Це дерево життя тримає на собі всесвіт, вічність, але й саме знаходиться «десь». У поезії зазначено локацію дерева: «де неба окраєць ріже окраєць сонця». Окраєць – це шматок (фрагмент). Ріже – руйнівна дія. Отже, первинний топос, у якому знаходится дерево, має яскраві супрематичні риси: нищення та фрагментарність.

 

  • ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● 

  • (0)

упало мовчки

|тисячолике|дерево

додолу снігом||порожніми сторінками

|||||||||||||||||||                                     |||||||||||

ᅚᅚᅚ||||||||||||||||                    .        ||||||||

 

Заключна поезія збірки називається (0). Нуль – у дужках, що ще більше посилює «нульовість», відсутність, неіснування. Нуль у супрематизмі означає відсутність предметних форм. А зведення мистецтва до абсолютного нуля – мета супрематичного мистецтва.

 

Природу, як і живопис, Малевич також осмислював через такі поняття, як «нуль» і «ніщо». Дослідниця супрематизму Олександра Шатських зробила такий висновок щодо  сприйняття Малевичем природи: «Самодостатня і герметична, Природа у Малевича наділена статусом «звільненого Ніщо» і стає зримим втіленням світової справжньості». Отже, звільнене дорівнює справжньому.

 

У поезії падає (звільняється) дерево, утверджуючи справжність. Сніг та порожні сторінки асоціюються з білим кольором – кольором заключної стадії супрематизму. Для Малевича білий був символом абсолютної безпредметності.

 

Дерево «упало мовчки». Тиша – це відсутність звуку (відсутність дорівнює  безпредметності), а також тиша – супрематичний спокій. Представлена поезія найкраще ілюструє розуміння Малевича світу як «безпредметності та вічного спокою».

 

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

церква

чорна

ця церква чорна

люди кричать із вікон

ламають руки об вікна

лізуть у нас крізь вікна

не відчиняй

чорна

ця чорна церква

всякий заходив

всякий лишався непрощеним

невідспіваним

всякий

ти бачиш крізь вікна їх божевільних

бий у дзвони

щоб більше не чути цих чорних криків

 

Церква у поезії – звільнена від практичної користі. Вона просто існує. Єдина характеристика церкви, що подається читачеві – «чорна». З одного боку – це певна недомовленість, з іншого – сказано багато, адже реципієнтові пропонується розкодувати символіку чорного.

 

«ти бачиш крізь вікна їх божевільних»: вікно = квадрат. Церква чорна, отже, вікна у церкві – чорні квадрати, зазирнувши у які можна спостерігати відсутність утилітарних функцій.

 

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

exorcism

зачиняю у церкві ставні

чи повіриш мені за нами

спостерігають мавпи

що бояться запаху ладана

чи повіриш мені

всі птахи насправді – ворони

всі хрести – догори дригом

всі молитви – навиворіт

чи повіриш мені

що поріг тої церкви нетоптаний

що у грубці старій за хорами

оселилась омела що квітне на повню

чи повіриш мені

що останні дві тисячі років

ми все робили неправильно

зачиняю у церкві ставні

щоб не бачити як на цвинтарі

на старому до неба цвинтарі

на хрестах

всі птахи осідають воронами

чи повіриш мені

поки мавпи на церкву шкіряться

поки оси гніздяться під стелею

поки

зміїна луска злізає зі спини старого даху

сонце пульсує над нами

як серце неба

 

Вигнання бісів – екзорцизм – є звільненням людини від сутностей. Бажання звільнитися від суті (в даному випадку – сутностей) – цілком супрематичне бажання.

«всі птахи насправді – ворони / всі хрести – догори дригом / всі молитви – навиворіт»: всі птахи – чорні, а світ – перевернутий. Це антиреалістично спрямовані образи.

 

Ставні – два прямокутники. Зачиняються прямокутники, щоби відгородитися від чорного (воронячого) кольору.

«сонце пульсує над нами / як серце неба»: вище за всіх, на противагу чорному, пульсує яскраве коло з палітри білого.

 

Авторка: Олена Бодасюк

Поділитися в: