Перший – сирота, а на додачу кріпак. Другий – іще один хлопець, який рано втратив батьків. Третя – слабка дівчина, що хворіла на туберкульоз. Часто українським школярам саме з такого ракурсу демонструють біографії постатей, які перебувають у центрі нашого літературного канону, – Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Мета – показати, що люди зі складними вихідними даними здатні досягнути успіху в певних сферах, шлях per aspera ad astra може мати умовно щасливий фінал.
Очікування від такого підходу: учнів надихає приклад уславлених авторів та авторки, у дітей з‘являється усвідомлення, що, маючи часто кращі вихідні умови, ніж у згаданих класиків, можна здобути ще більше. Реальність: школярі відчувають жалість до письменника чи письменниці. Нас надзвичайно рідко надихають ті, кого нам шкода. Ми не асоціюємо їх із поняттями успіху та щастя, тому відмовляємося від наслідування таких прикладів.
Окрім цього, класиків часто позиціонують як Дочок Прометея або Вічних Революціонерів, геніальних носіїв великих ідей, не пояснюючи, у чому полягає ця геніальність. У результаті митці перетворюються для дітей на забронзовілих титанів, максимально далеких, а література стає ще більш нецікавою.
Що ж тоді робити? Безперечно, не слід нехтувати сумними фактами з життя й зупинятися на винятково позитивних, знецінювати важливість постаті автора чи авторки. Можна бачити за рядками в підручнику людину, яка переживала різні періоди, стани та почуття, а не лише страждала й стала генієм. До такого ходу вдається Київський театр на Печерську у виставі «Твій хтось», яка пропонує неканонічну біографію Лесі Українки. Прем’єра відбулася 17 грудня. П’єса розкриває письменницю через її щоденникові записи, листи й тексти. Авторка постає різною – подекуди справді вразливою, але часто сильною, щасливою, натхненною, закоханою та коханою.
Фото – Кристина Урсуляк, із ФБ театру
У виставі діють троє акторів – героїня Лесі Українки (Аліка Бурим) та двоє персонажів, що перевтілюються у чоловіків, яких кохала письменниця, – Сергія Мержинського (Григорій Бакланов) і Климента Квітку (Олександр Бондар) – та героїв її творів.
На початку вистави закадровий голос із пафосною інтонацією озвучує хрестоматійні факти з біографії письменниці. Персонажка Лесі Українки емоційно коментує їх, розказуючи історії. Наприклад, коли Леся була дитиною, вони з рідними грали у створення розповідей: передавали одне одному хусточку й казали по реченню, поки не виходив цілісний твір. Акторка залучає до гри глядачів – промовивши перше речення, раптом кидає хустку в зал, пропонуючи продовжити. Глядачі підхоплюють історію, і завдяки зануренню в процес перед ними юна Лося – жвава, невгамовна, з яскравою фантазією.
Ось перед глядачами ще одна Леся – легка, грайлива, з витонченим почуттям гумору у спілкуванні із Сергієм Мержинським, також хворим на туберкульоз. Як відомо, мисткиня відчуває кохання до цього чоловіка, однак воно не взаємне. У виставі обігрують іще один хрестоматійний факт: Леся Українка доглядає Мержинського перед його смертю, і Сергій пише листи своїй коханій жінці рукою письменниці – надиктовує їх, адже сам писати уже не в змозі. Звучить текст останнього листа – і глядачі не просто абстрактно розуміють біль мисткині, а й бачать, які конкретно слова завдають цього болю. Мержинський помирає, і це мить надзвичайної вразливості Лесі, хоча вразливість поступово трансформується в силу – письменниця творить свою «Одержиму». Тепер набагато легше усвідомити, як це – написати драму за одну ніч.
Актори майстерно підводять глядачів до наступного епізоду, «витягуючи» їх із певного заціпеніння, викликаного переживанням смерті. Піаніст, добираючи мелодію, яка б відповідала трагічній сцені, зауважує: «Мабуть, «Шрек» сюди не підійде». Настрій аудиторії змінюється – вона готова продовжувати відкривати для себе різні «я» Лесі.
Цієї різності вдається досягнути завдяки переодяганню. Розкішна сукня донни – суворий класичний костюм – білизна – домашній одяг – біла повітряна сукня лісової красуні. Разом із вбранням стрімко змінюються іпостасі: Міріам, донна Анна, Долорес, Мавка, натхненна Леся у шлюбі з Климентом Квіткою під палючим єгипетським сонцем чи вдома за мискою чоловікового борщу. Наслідок – цілісний образ Лесі Українки, живий, багатогранний і набагато ближчий, ніж раніше.
Забракло хіба що образу Ольги Кобилянської: Леся Українка у листах до неї називала себе й адресатку Хтосями, тож назва п’єси натякає на спілкування письменниць. Його у виставі практично немає, хіба що звучить звертання «Любий Хтось» в одному з озвучених листів.
На сто відсотків дієвого рецепту, як зацікавити школярів письменницькими біографіями, немає. Водночас дещо можна сміливо робити. Викликати не жалість, а захоплення, не кричати про геніальність, а спробувати наблизитися до людського, як у виставі «Твій хтось». Є сподівання, що за таких умов учні змінять ставлення до української літератури ще в школі, а не під час відвідин театру в дорослому віці.
Авторка: Наталія Мандрицька.
Джерело указано