Сучасний танець, як і драматична вистава розширює свої межі завдяки різноманіттю локацій. Перформанс можна зустріти на вулицях міста, фактично в будь-яких громадських місцях, актор перебуває у пошуках нових форм та у безпосередній дійсності глядача, де немає сценічної награності. Вистава може “атакувати” глядача у локаціях, на перший погляд, не придатних для мистецьких актів.

 

Так, свідками танцювального перформансу стали кияни в метрополітені завдяки хореографині Флорі Боровик та струнному тріо (Ганна Чигріна, Ганна Сергієнко, Ірина Вішко). Автор ідеї, Флора Боровик, зазначає:

 

«Кажуть, що людина приходить у цей світ та йде з нього на самоті. І все життя відчуває тугу за Близьким та Рідним, потребу висловитися. Ми весь час шукаємо Людину, якій хочемо відкритися…».

 

 

Одна із центральних станцій метро, десятки людей щохвилини проходять повз музикантів і танцівниці, котра босоніж виконує легкі та пластичні рухи contemporary dance, у білій просторій сукні оверсайз. Чому білий? Можливо, янголи з крилами у натовпі – без крил? І світлий колір – колір душі і її прагнень. А може, білий – це власне одне із візуальних втілень самотності.

 

А тема – напевно близька кожному, хто щодня користується міським транспортом. Метро – це окремий світ, у якому людина, ніби намагається помістити себе у власний замкнутий екзистенційний простір, який почасти «замикає» навушниками чи просто двома шторами очі. Метро пригнічує. Метро таки викликає відчуття самотності.

 

На відео помітно, що більшість людей – просто проходять повз, пронісши «дві шторки» зі своєю звичною швидкістю, що паралельно відображається у рухах хореографа, які йдуть у напрямку від серця, у розкритих руках, прогинаннях тулубу донизу, де кульмінація відчаю, за яким слідують спроби абстрагуватися від натовпу, який уже практично повністю заступає танцівницю. Зрештою, десятки людей зникають, і перед нею постає ширший простір для того, щоб відкритися. Відповідно, з’являється летючість у рухах зі стрибками по всьому периметру. Танець виконавиці – потреба вікритися, пошуки щирості у кожному пересічному і розуміння. А доповнює перформативне дійство відома «Мелодія ля-мінор» Мирослава Скорика, яка була написана до кінострічки «Високий перевал», як така, що на прохання режисера Володимира Денисенка могла б «розповісти» глядачеві те, чого не можна було тоді показати про повоєнні роки в Галичині, через навязаний варіант сценарію представниками КДБ.

 

Так, у перформансі немає персонажу, посередництва хореографа-постановника, є лише танцівниця, яка саморефлексує та досліджує себе в русі в динамічному просторі метрополітену. І, можливо, меседж танцівниці у білому полягає в тому, що вона шукає світла і небайдужості саме в Тобі.

 

Авторка: Анна Люднова, 2016

Поділитися в: