Ставши учасницею онлайн-зустрічі читацького клубу ВЦ «Академія», мені пощастило бути свідком цікавої розмови між двома сучасними українськими авторами – Соломією Зеленською та Володимиром Даниленком. Вся увага, звісно ж, була зосереджена на Володимиру Даниленку, адже саме його роман «Маски Діани Стогодюк» в той день презентували в читацькому клубі. Ця розмова була захоплюючою і нагадала мені інтерв’ю Умберто Еко та Жан-Клода Карр’єра, яке потім переросло у повноцінне видання «Не сподівайтеся позбутися книжок».
Володимир Даниленко – лауреат багатьох літературних премій, зокрема «Київ», імені Ірини Вільде, Валерія Шевчука, Першого Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси, журналів «Березіль». Книжки Володимира Даниленка перекладені десятьма мовами.
С. З.: Пане Володимире, у багатьох своїх творах ви звертаєтеся до образу фатальної жінки. Чому вас цікавить саме цей тип жінки, який літературознавці, критики, які аналізують ваші твори, називають образом Жінки-Смерті?
В. Д.: Здорова повноцінна жінка наповнена любов’ю і вміє дарувати радість. Така Жінка-Сонце мало цікавить режисерів і письменників, бо вона не створює конфліктів, а якщо якісь конфлікти у неї і виникають, то вона їх вирішує. Здебільшого письменники і режисери цікавляться конфліктними особистостями. Якщо виникає конфлікт, то водночас із ним створюється цікава історія, адже в основу сюжету завжди закладено драматичний конфлікт. І тому руйнівні жінки приваблюють увагу митців більше, ніж звичайна нормальна жінка. Я теж пишу про деструктивних жінок, злих, егоїстичних, підступних. Руйнівною була перша жінка біблійного Адама Ліліт, яка кинула його і стала дружиною Сатани. Адам був занадто правильним і тому для неї нецікавим. Або Соломея, яка на день народження попросила батька, аби він подарував їй голову Іоанна Хрестителя. Або Ліля Брік, яка була символом російського мистецького авангарду. Або нідерландська танцюристка-куртизанка Мата Харі. Це все фатальні жінки, підступні, потворні, злі, але завдяки своїй харизмі надзвичайно привабливі. Такі жінки легко завойовують чоловіків, щоб використати їх і потім знищити, бо руйнування доставляє їм задоволення. Література і кіно часто створюють образи негативних персонажів, які підкреслюють благородство персонажів, із якими вони вступають у конфлікт. Саме на цих позитивних образах потім виховуються покоління людей.
С. З.: Досі українська література обходила тему нарцисичної патології, до якої ви звернулися в романі «Маски Діани Стогодюк». Наскільки ця тема переосмислена зарубіжною літературою і кінематографом?
В. Д.: Якщо говорити про психічні патології, то найбільшу увагу літератури й кінематографу привертають психопати, які є яскравими виразними зла. Калігула, Петро Перший, Гітлер, Сталін, Лукашенко – класичні психопати, що уособлюють зло в чистому вигляді. З усіх різновидів психічних патологій нарцис найменш помітний, найбільш складний тип особистості, і його важче зрозуміти. Архетипом нарцисичної особистості є античний міф про Нарциса. Якщо захочете знайти образи нарцисів у художній літературі, то пошукова система запропонує вам, наприклад, «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайльда чи «Любий друг» Мопассана, але їх можна лише умовно віднести до романів, у яких зображено людей з нарцисичною патологією. Адже ця патологія була помічена і обґрунтована Зигмундом Фройдом лише наприкінці ХІХ століття, а вже активно про нарцисів заговорили з появою в 1997 році сайту і видавництва «Narcissus Publications» про нарцисичний розлад особистості, які заснував ізраїльський професор і автор досліджень про нарцисизм Сем Вакнін. На сьогодні є психотерапевти, які спеціалізуються на нарцисизмі, хоча насправді вони не лікують від нарцисизму, оскільки ця патологія не піддається психотерапії, а працюють із жертвами нарцисичного насильства. Щодо природи нарцисичної патології є дві точки зору: одні психологи вважають, що такі риси характеру формуються в дитинстві, коли батьки або захвалюють дитину і вона вже не може жити без чужої психологічної підтримки їхнього хворого еґо, або навпаки не приділяють їй увагу, і з такої недолюбленої дитини виростає нарцис; а другої точки зору дотримуються психологи, які вважають, що нарцисизм передається генетично. Тобто, це генетична поломка, пов’язана з тим, що в людини з нарцисичними рисами в лобній частині відсутній шматок сірої речовини, яка відповідає за емпатію, тому ці люди ні до кого не прив’язуються, не можуть полюбити і надзвичайно жорстокі. Коли я познайомився з нарцисами, чоловіками й жінками, то був вражений, що всі вони діють за одним сценарієм, ніби випущені на фабриці біороботів. Людина з нарцисичним розладом особистості живе за нарцисичним циклом, який складається з таких етапів: спочатку нарцис знаходить людину протилежної статі, тестує, наскільки вона ресурсна, потім відбувається швидке бомбардування коханням, коли нарцис затягує людину в близькі стосунки; переживає з нею медовий місяць, і коли людина прив’язується до нарциса, приступає до головної фази у стосунках – до знецінення і психологічного насильства, яке дає нарцису колосальний заряд енергії. А потім нарцис відключає телефон і зникає з життя людини. Через якийсь час нарцис знову з’являється в житті своєї жертви і, нічого їй не пояснюючи, втягує її в близькі стосунки. Короткий час перебуває з нею в близькому зв’язку, а потім поводиться зі своєї жертвою ще жорстокіше і брутальніше і знову зникає. І так повторюється багато разів, доки жертву не розіб’є інсульт, вона не покінчить життя самогубством або назавжди розірве стосунки з нарцисом. Така поведінка пояснюється тим, що нарцис не може бути самодостатньою особистістю. Йому потрібно вчепитися в активну успішну людину і використовувати її почуття, зв’язки, гроші, можливості, а потім її знищити, коли ресурси людина ослабнуть. Нарцисів називають енергетичними вампірами. Життя нарциски – це безконечний пошук, флірт і затягування в особисте життя різних чоловіків. Навіть якщо в неї є дуже успішний чоловік, вона продовжує фліртувати з іншими, готуючись до моменту, коли приступить до його знецінення і психологічного знищення. І цей нарцисичний цикл вона буде продовжувати до кінця свого життя, навіть коли вже буде зовсім старою. У нарцисів немає власного «Я». У жінки-нарциски є тільки маски, скроєні з образних фрагментів тих чоловіків, з якими вона була в близьких стосунках, тому роман має назву «Маски Діани Стогодюк». Зовні нарциска виглядає милою, приємною, інтелігентною жінкою, але це обман. Насправді під цією меланхолійною посмішкою приховані садизм і корисливість, які не поступаються жорстокості психопата.
С. З.: А чому вас зацікавили люди з психічними патологіями?
В. Д.: Колись я познайомився з одним відомим письменником-психопатом, що якось мені зізнався: «Коли я виходжу з дому, на мене находить така лють, що мені хочеться кидатися на контролерок у метро і душити». Як і нарцис, психопат живе за одним сценарієм, повторюючи один і той же цикл. У психопата і нарциса схожа природа характеру, наче вони рідні брати. У них відсутня емпатія, вони ні до кого не прив’язуються, вони добрі маніпулятори і одержують задоволення від садизму. Після психопата я познайомився з чоловіком-нарцисом, теж, до речі, дуже відомим, і жінкою-нарцискою. Я відразу відчув, що з ними щось не так, тому почав за ними спостерігати, досліджувати і так захопився, що прослухав до сотні відеолекцій різних психологів. І коли мої спостереження були підкріплені узагальненнями психологів, що спеціалізуються на нарцисизмі, я вирішив написати про це роман. В українській і зарубіжній літератури ця тема майже не досліджена, тому я вирішив заповнити цю нішу.
С. З.: Чи є прототип у Діани Стогодюк?
В. Д.: Так, є. Коли письменник описує якусь історію, вона має бути дуже сконцентрованою, тому доводиться дещо дофантазовувати. Але основу береш із життя і від реальної людини, з якою був добре знайомий.
С. З.: Чому чоловіки захоплюються такими згубними жінками?
В. Д.: Як я вже казав, жертвами нарцисів, зазвичай, стають успішні чоловіки. Нарцис не може бути успішним сам по собі, у нього на життя не вистачає сил, тому потрібно, щоб його хтось постійно підштовхував і за собою тягнув. Нарциска вибирає такого успішного чоловіка і відразу промацує його кордони, які вона має зламати, коли почне чинити щодо нього насильство. Втягує в стосунки і двічі одержує від нього енергію: перший раз, коли він нею захоплюється і ставиться до неї як до богині, задаровує її подарунками, допомагає робити кар’єру; а другий раз, коли приступає до основного нарцисичного акту – знищення його як особистості для того, щоб одержати насолоду від процесу руйнування.
С. З.: Чим небезпечний нарцисизм для людини, яка стала жертвою психологічного насильства? І як розпізнати, що у ваше життя входить нарцис?
В. Д.: Нарцис небезпечний тим, що свою жертву може знищити фізично і психічно. Психотерапевти, які спеціалізуються на нарцисизмі, стверджують, що люди, які зв’язалися з нарцисами, живуть років десять менше від того віку, який їм призначила природа. Нарциси виїдають своїх жертв і спричиняють емоційне вигорання, тому 1 червня 2015 року започатковано День інформування людей про небезпеку близьких зв’язків із нарцисами. Першою ознакою, що ви зв’язалися з нарцисом, мають бути бурхливі особисті стосунки, коли людина, з якою ви щойно познайомились, дуже швидко заповнює ваше життя собою, виштовхуючи з нього знайомих, друзів і родичів. І незабаром у вас залишається тільки ця людина. Другим тривожним сигналом має стати те, що ця нова симпатія в усьому вас віддзеркалює, ніби це ваш ментальний двійник. Якщо ви любите, скажімо, літературу чи музику, то відразу виявиться, що ця людина любить тих же письменників і співаків, що й ви. Нарцису це легко зробити, адже в нього немає особистості. Перед вами зяюча порожнеча, здатна проковтнути кожного, хто до неї наблизиться. Нарцису знищує близьких людей, щоб самоствердитись, бо у нарциса відсутня самооцінка, і він шляхом знищення своїх жертв хоче доказати, що має владу над цією людиною.
С. З.: У вашому романі «Маски Діани Стогодюк» розповідь ведеться від чоловіків з якими підтримує близькі стосунки Діана. Усі ці чоловіки розривають із нею стосунки, лише один – Олександр Бреґус – залишається з нею і навіть одружується. Хоча Діана після цього все одно продовжує шукати нових чоловіків. Чи в реальному житті могла б Діана змінитися після заміжжя?
В. Д.: Природа нарциса така, що він не змінюється. Це як комп’ютерна гра, запрограмована на пошуки жертви, відбирання її ресурсів, виснаження і знищення. У Бреґуса в романі була деспотична мати, яку колись кинув чоловік, і вона виховувала свого жорстко, контролюючи кожен його крок. Вона зламала його внутрішні кордони ще в дитинстві, тому Діані Стогодюк було легко його підкорити і зробити залежним. Всі інші чоловіки, відчувши небезпеку від Діани, змогли розірвати з нею стосунки.
С. З.: На перший погляд, Діана – загадкова інтелектуалка, але при ближчому знайомстві вона викликає відразу. Як ви самі ставитеся до головної героїні? Чи можна її вважати вільною, щасливою людиною?
В. Д.: Я завжди добре ставлюся до всіх своїх героїв і до Діани Стогодюк теж. Письменник має любити своїх персонажів, інакше в нього вийде плакат. Кожного персонажа треба описувати колоритно, навіть того, який у читачів викличе огиду. Це тільки у творах соцреалізму всі персонажі діляться на добрих і поганих, а в житті все складніше. Тому я описував Діану з любов’ю. Для мене вона цікава при всій своїй порожнечі, корисливості і садистських нахилах. В житті така людина не може бути щасливою. У здорової повноцінної жінки є улюблене заняття і близькі люди, яких вона любить. У Діани цього немає, вона егоїстична, порожня, самотня і ніколи не переживала радості від любові. Це машина для руйнування чужого життя.
С. З.: Чим така жінка може привабити, якщо вона черства і байдужа? У вашому романі вона навіть ніколи не одержувала задоволення від інтимного життя. Чим вона може привабити чоловіків?
В. Д.: Нарциси завжди виглядають привабливо. Вони мають свій шарм, з ними можна поговорити на інтелектуальні теми. Таку людину цікаво слухати, бо вона віддзеркалює тебе. Але це віддзеркалення – пастка, в яку потрапляє багато жертв. І коли капкан зачиняється, людина все ще не розуміє, що вона в капкані. Треба мати дуже добрий інстинкт самозбереження, щоб відчути небезпеку і на початку зв’язку розірвати стосунки. Більшість жертв цього не відчуває, бо мають справу з професійним маніпулятором, яким керують нарцисичні інстинкти. Як я вже казав, нарцисизм не лікується. А нарциси задоволені тим, що вони роблять, бо така у них природа.
С. З.: Що успадкувала Діана Стогодюк від Ганни Жебрій, героїні вашого роману «Клуб „Старий Пегас“»?
В. Д.: Ці романи пов’язані літературною грою, в якій один роман перетікає в другий. Коли я написав «Клуб „Старий Пегас“», то думав, що вже не повернуся до його головної героїні Ганни Жебрій. Але моя зубна лікарка Ольга Гончаренко, яка уважно читає мої книжки, якось сказала: «Хотілося б дізнатися, як складеться життя Ганни Жебрій». Я відповів, що історія Жебрій закінчилась, але згодом дізнався більше про нарцисизм і подумав, що можна було б увести Ганну в новий роман, де вона проявить усю глибину своєї нарцисичної природи. Я передивився багато відеолекцій, перечитав різну літературу про нарцисичну патологію. І коли в мене склалася цілісна картина жінки з нарцисичним розладом особистості, я відчув, що можу значно глибше пояснити поведінку Ганни Жебрій, якщо зроблю її героїнею наступного роману. Так з’явилися «Маски Діани Стогодюк».
С. З.: Чи відрізняється жіночий нарцисизм від чоловічого?
В. Д.: Нічим. Незалежно від віку й національності чоловіки і жінки-нарциси усе роблять за одним сценарієм, ніби їх усіх створили під одну копірку. Це люди, зрозумівши природу яких, легко передбачити. Поведінка будь-якого нарциса прогнозована. Нарцис усе своє життя шукає нових жертв. І цей безконечний процес – їхнє покликання, робота, єдине серйозне заняття і сенс їхнього існування.
С. З.: У публікації Інни Вербицької «Володимир Даниленко і його мистецтво розповідних форм» на сайті «Хвиля Десни» вас називають майстром вигадування прозових форм. Які естетичні завдання ви ставили в романі «Маски Діана Стогодюк»?
В. Д. : Щоб не повторюватись, у кожному творі я змагаюсь із собою і з усіма літературами світу. В романі «Маски Діани Стогодюк» я ставив перед собою завдання, щоб не було єдиної точки зору, з якої б я розповідав про головну героїню Діану, тому написав твір, у якому шестеро чоловіків розповідають різні історії про свої стосунки з однією жінкою. При цьому в кожного чоловіка своя манера розповіді, своя ментальність і свій оповідний стиль.
С. З.: В якому віці з’являється самоусвідомлення у письменника і як це у вас проявилось?
В. Д.: Я завжди знав, що буду письменником. Зрозумів це, коли мені було п’ять років. Ніхто мені цього не пояснював, але я чомусь знав, що буду писати. В дитинстві легко вигадував історії. І коли діти слухали мене з роззявленими ротами, відчув, що це єдина сила, яка дає мені переваги над іншими дітьми. Коли мені було шістнадцять років, я вчився в будівельному технікумі і добре писав твори на вільні теми, які викладачі розбирали на цитати і на заняттях їх цитували. А схожий на молодого Піфагора вчитель математики Петро Гаврилюк ляскав лінійкою об стіл і голосно запитував: «То що, пане письменнику, будемо математику вчить?» Він відразу зрозумів, хто я, і стежив за моїм подальшим життям. Тож коли в Житомирі був ювілей будівельного коледжу, мене запросили як відомого випускника. І через багато років я зустрівся з Петром Степановичем Гаврилюком, віддавши належне його педагогічній прозірливості.
Матеріал підготувала Анастасія Скурська