Анна Люднова – поет і прозаїк родом із Миколаївщини. Живе у Києві, закінчила навчання в магістратурі КНУ ім. Т. Шевченка за спеціалізацією «Фольклористика, іноземна мова» (кваліфікація: літературно-мистецька критика та аналітика). Пише рецензії, есеї, блоги про літературу, фольклор, театр, танець. Поезію пише з років семи. Віддає перевагу верлібровій формі, філософській ліриці. Використовує фольклоризми у творчості.

Анна Люднова

Анна розповідає про фольклоризми у творчості з двох поглядів – письменника та фахівця-фольклориста:

– Здебільшого фольклоризми виникають у тих чи інших текстах у автора на несвідомому рівні. Коли це свідомо (зазвичай як наслідування), то для фахівця це є помітним. Якщо говорити про мої тексти, то здебільшого в них фольклор проглядається не на рівні мотиву чи сюжету, а саме у вигляді символів та образів. Використання жодного із них не є продуманим, вони виникають випадково, один за одним, утворюючи логічний ланцюжок. Потім уже, як фахівець, перечитуючи ти бачиш: ось тут – міфологема межі, дерево життя, а тут – архетип вогню… Звісно менш якісною, але цікавішою у цьому контексті може бути моя поезія шкільних років, тобто до моменту навчання на фольклористиці. Тепер, коли інтелектуально осягнула інформацію про український фольклор та фольклор інших народів світу, це простежується і в тому, що пишу. Насправді в моїй сім’ї не дуже дотримувались народних традицій і я про них майже нічого не знала. Тепер таке відчуття, що завдяки цим знанням я змогла дещо зрівняти своє колективне несвідоме з індивідуальним і біль-менш стати усвідомленою у тому, яким є мій народ і ким є я сама. І дещо відображати це у своїх текстах.

 

Анна ділиться джерелами натхнення:

– Ймовірно, може здаватися, що мене надихають конкретні фольклорні тексти, проте так трапляється не часто. Здебільшого, я надихаюся інструментальною музикою (зокрема, мелодіями сучасного південно-корейського композитора Yiruma, класиків – Сергія Рахманінова, Фредеріка Шопена, Франсіса Пуленка), сучасними театральними і танцювальними спектаклями (з останнього – київський фестиваль танцтеатру Зєльонка), якісною літературою (наприклад, роман «Уроборос» Олега Сича, поезія Василя Стуса), рідше – художніми полотнами (Едварда Мунка, Василя Кандинського, Івана Марчука). І, власне, щоб мене не надихало, уникнути фольклоризмів не вдається. Та я і не намагаюся.

Інколи мене надихають орнаментальні тексти: рушники, килими, одяг, посуд, будь що… Саме орнаменти, бо їх можна сприймати у різних ракурсах. Як геометрію, як сакральні коди, як тексти, які слід вірно прочитати. За одним прочитанням з’являється ще одне, потім ще і ще. І так до нескінченності. Адже фольклор – явище синкретичне. І синкретизм слова, руху, мелодії, релікти ритуалу та обряду закодовані в орнаментах. Тому тут – безмежжя можливостей пошуків глибини і самого себе, зрештою. Коли заглядаю глибше – можуть виникати якісь готичні тексти, коли дивлюсь на геометрію – такі, за якими й не дуже простежуються фольклоризми, лише яскраві візуальні образи. У будь-якому разі, фольклор – широке тло можливостей для процвітання у творчості саме філософської лірики. Не тільки громадянської чи то любовної, як може здаватися на перший погляд. У мене домінує саме філософська. У ній – і мій патріотизм, і інколи любовні переживання, які добряче приховані під пилом фольклорних кодів.

Анна розмірковує про фольклор і верлібр:

– Якщо говорити про фольклор у широкому сенсі, то ледь не в кожному якісному тексті можна відшукати його сліди. Просто є речі, які живуть у нас на несвідомому рівні, хочемо ми цього чи ні. А верліброва форма, у якій я працюю, дозволяє свободу для цих несвідомих проявів і більш усвідомлених також. І тут простежується прямий зв’язок із фольклором, адже першопочатково римованих текстів не було. Акцент був на ритмі. І сьогодні із тенденцією до синтезу мистецтв у культурі не обходиться  і без фольклору. І так, як до професійної хореографії чи театру все більше проникає імпровізація і диктат балетмейстера, режисера дещо видозмінюється, втрачаючи свої позиції, так і в поезії завдяки верлібровій формі немає диктату рими з її фоностилістичними рамками. Так, верлібр мені здається більш природнім. У сенсі ближчим до природи. До глибини людської. Там десь і архетипи, власне фольклорні коди, вірування і традиції твого народу. Відновлюючи ці сакральні знання, ніби повертаєшся до самого себе. Справжнього. І ця справжність, прагнеш ти цього чи ні, а таки буде виливатися у твоїй творчості.

 

Верлібри Анни Люднової

Тінь

«Ти ж тіні тіні тіні тіні тінь…»

Василь Стус

Між нами тільки

Тінь.

У мандали тісні

зв’язки.

Лінії

Як ми.

Між нами тільки

Тінь.

У мандали свої

Слова.

Німі, відтяті

Часом

ЗАгарбані скупими

Поглядами

ЗАбуті восени

ЗА горизонтом

Як дощ.

Крайнеба втрачені

Не сонцем. Ти

Шаленій самотньо

Шукай давно загублене

Домальовуй хрести

Мандалі. Ти

На повні груди дихай

І смійся

Що

є

духу.

І не смій

Зв’язок втрачати

З небом.

Смійся.

Ілюстрація до поезії: кахля керамічна. Черкащина. XVIII-XIX ст.

Мандала – це геометричний символ, схематичне зображення, що має складну структуру. З санскриту слово «мандала» перекладається як «круг», «диск». Трактується мандала як модель всесвіту, вираження всього сущого. Саме таке значення і вкладалося в мандалу автором поезії. Мандала має форму кола, у яке вписане менше коло, а в ньому – ще менше. Також всередині великого кола – лінії, переплетені між собою. Так автор уявляє світ з його циклічністю часу, простору, правилом бумеранга. Люди асоціюються з рухливими лініями, що перетинаються між собою. В центрі мандали – квітка (імітація сонця). В цілому мандала виступає архетипом вогню.

 

Тінь асоціюється з сірим кольором (перша стадія супрематизму). «Тільки тінь» свідчить про відсутність – немає нічого, окрім сірості. Далі посилюється образ відсутності – «Слова. Німі, відтяті». Тепер це відсутність звуку. Слова мандали є тишею.

Слова «ЗАгарбані» та «ЗАбуті» графічно марковані – і в наступному рядку виокремлюється власне прийменник «ЗА». В даному контексті прийменник витворює образ іншого простору – «ЗА горизонтом» – означає не тут, десь далеко. Порівняння з дощем додає динамізму: слова – німі, забуті, в іншій реальності, однак вони існують і вони – рухливі.

«Втрачені не сонцем» – образ подвійної відсутності. «Домальовуй хрести / Мандалі» означає заклик самостійно творити свою реальність, додавати нові елементи. Новизна, заповнення «простору» мандали, розвиток передаються образом хреста – складної геометричної фігури.

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

Загублені сонцем і небом

Вона розмовляла із сонцем щодня.

Він звертався до неба.

Люди безкінечно проходили повз

І ті, хто загубились

Уже не зустрічалися знову.

Загублені…

Хто? Ми?

 

Загублені сонцем і небом

Утрачені.

Полем, морем, горою старою

Деревом, гіллям і квітом

Птахи летіли

Із вирію

А люди –

У вирій.

Загублені всі ми.

Вона розмовляла із сонцем щодня,

Соняхом і полем.

Він звертався до неба.

Люди з них дивували

СЯ.

Губили ноти, забували мелодії,

Слова і рухи

А ще самі губили

СЯ.

Де нота

ЛЯ

Без сонця

Без неба

Блукали

Землею

Люди-

птахи

сліпі

без крил-

вітрил човнів,

що тримають свій курс. 

 

Вона розмовляла із сонцем щодня.

Він звертався до неба.

Ті божевільні були єдино справжніми.

Єдино

Істинними.

Складна асоціативність: загубленість ототожнюється зі свободою – люди летять у вирій, звільняються. Також цей політ символізує вихід за межі (реальності, своїх можливостей, канонів…) Графічний символ «…» маркує втраченість, відсутність – це лакуни, замість наповненого змістом рядка виступає рядок порожній. «Загублені всі ми» підкреслює всеохопність явища.

«Вона розмовляла із сонцем щодня, / Соняхом і полем»: сонце і сонях співвідносяться з колом, поле – з площиною. Отже, відбувається діалог з фігурами і тлом, на якому (та відносно якого) вони розташовані.

Прийменник «без» у поезії творить анафору – таким чином у рядки вбудовується ідея  відсутності. Сліпота на підсвідомому рівні асоціюється з темрявою, чорнотою. Нема ні сонця, ні неба, ні крил, бо чорнота поглинає все.

«Ті божевільні були єдино справжніми. / Єдино / Істинними»: у слові «божевільний» закладено інтенцію свободи. Божевільний – той, хто не належить свідомістю до звичної дійсності. Божевільний – вільний, бо не прив’язаний до реальності. Він – єдиносправжній у своїй свободі, не належності до буденності.

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

 

***

гра світла та тіні

диму та білизни снігу

злилися в єдине

де брак емоцій

у чорно-білому

гучні голосіння

зітхали полем

сонця не вистачало

там, де люди

всі біди покинуті

тривкими зітханнями

згадували.

жити лише внутрішніми станами,

хтось казав

сферичними почуттями

по колу

лабіринту перепон

уробонічному

ходили

чекаючи звільнення

живі сліпці

живі –

ми.

сферичними почуттями

по колу

лабіринту перепон

уробонічному

ходили

чекаючи звільнення

живі сліпці

живі –

ми.

«гра світла та тіні / диму та білизни снігу / злилися в єдине»: «Чорний квадрат» є поєднанням протилежностей: чорного, тобто відсутності кольору та світла, і білого – одночасної присутності всіх кольорів.

«сферичними почуттями / по колу / лабіринту перепон / уробонічному / ходили / чекаючи звільнення / живі сліпці / живі – ми»: В уривку три рази з’являється образ кола: сферичні почуття, ходіння по колу, уроборичний лабіринт.

Неологізм «уробонічний» поєднує в собі два значення: уроборичний та урбаністичний. Урбанізм, замкнений в коло.

Образ сліпців натякає на чорний колір.

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

***

там, за межею,

на неї чекав

спокій.

вартуючи нових

тваринним інстинктом

спонукаючи жадати більшого.

там, за землекраєм,

лунали барабанні

занепокоєні мовчанням

потойбіч

криві звуки.

 

лихого

супровід музичний.

кривавими руками

не своїх.

там, за межею,

гукали мавки й лісовик

зайти за браму зітхання

піднебесного, гіркого.

людьми покинутих потерчат

між небом і землею.

де крові вже немає

чекали.

у просторі мовчання

між рядків.

де я?

де ти?

Спокій – ключове поняття супрематизму. «за межею» означає за межею реальності. Антиреалістичність – те, що стверджують супрематисти.

«за землекраєм» і «потойбіч» – яскраво антиреалістичні образи. «занепокоєні мовчанням»: супрематичний спокій викликає занепокоєння у звучності, однак звуки – криві, вони не підпорядковані традиції, звичному канону.

Гукали зайти за браму – це заклик долати межі.


«чекали. / у просторі мовчання / між рядків»
: рядки – лінії, між якими – мовчання (тиша, відсутність, спокій).

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

У вирій

[Поставити б мені пунктири там,

Де три крапки застигли

Між нашими стосунками.

Мовчання маркує потойбіччя, чуєш?

І пророкує смерть, можливо. Чув?]

Взятися за руки.

Сплести руками два на два,

Квадрат.

Заземлення.

Відчути провалля.

Скрегіт землі.

Сформувати коло.

Сонце тримаючи в руках.

Світло.

Зустрітися очима.

Посмішкою.

Колом сягнути неба.

Ні, не колом.

Обличчям.

Крихкою тінню рук

І відблиском очей.

Не розмикати руки.

Зійтися в одне ціле.

Обійняти.

Покинути цей світ у леті.

Навіки.

До вирію.

Лише тоді ти – мій.

Лише тоді ми – ціле.

Вгору.

«Взятися за руки. / Сплести руками два на два, / Квадрат. / Заземлення. / Відчути провалля»: цей квадрат – не «заповнений», а порожній всередині, адже він створений чотирма лініями (руками), а всередині нема нічого. У даному контексті квадрат виступає не «космічним», а «земним» – «Квадрат. / Заземлення». Провалля – образ порожнечі. Це «земляна» порожнеча, а земля як дарує життя, так і забирає в себе все живе.

У поезії коло – досконала, «сонячна» фігура, що знаходиться на тлі неба. З цим світлим колом ототожнюються обличчя та очі (душевно світлі).

«Земний» квадрат протиставляється «небесному» колу.

«Покинути цей світ у леті. / Навіки. / До вирію»: звільнення від реальності. «До вирію» означає перехід в інший, новий топос. Нескінченність та вічність є супрематичними категоріями.

● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ● ●

***

танець душі

крутить жорна долі,

аби чимдуж іти вперед,

аби звідусіль черпати сили

для мрії.

напевно все для мрії.

навколо стін вартують стіни

по колу ти шукаєш вихід

і шлях свій

до раю, нірвани,

до неба і до землі,

що в обрії зустрілися

навіки…

а чи навіки?

не спиняй цей рух по колу,

доле

не втрачай небесне

за

горизонтами.

повертай пряміше,

доле

де сонця

ви

ди

во

торкає променем

людське чоло.

горить.

гори і ти.

«навколо стін вартують стіни / по колу ти шукаєш вихід / і шлях свій»: стіни – прямокутники. «навколо стін вартують стіни» – у зовнішній прямокутник вписані прямокутники внутрішні. На противагу прямокутному лабіринтові виступає коло:  з одного боку це фігура пошуку, з іншого – символ повернення у ту ж саму точку, з якої починався пошук, тобто, нескінченний, безрезультативний пошук.

«повертай пряміше, / доле / де сонця / ви / ди / во / торкає променем / людське чоло»: поворот є півколом. «повертай пряміше» – заклик вирівняти півколо в лінію і таким чином знайти вихід, який неможливий за умови ходіння по колу. У наступних рядках продовжується взаємодія двох фігур: сонце – коло, промені – лінії. Коло у поезії – «замкнена», що існує сама по собі. Взаємодія з іншими об’єктами відбувається завдяки лінії.

Авторка: Олена Бодасюк

Поділитися в: