Кожен із нас, можливо, хоча б раз у житті замислювався над тим, що таке танець, а дехто навіть пробував себе у цьому виді мистецтва. Багато хто чув вираз «танець – це життя», який почасти сприймається як цілковита банальність. Проте кінострічка «Піна: танець пристрасті» оживлює ці слова і змушує подивитися на них під іншим кутом зору.
Це документальна кінокартина режисера Віма Вендерса про німецького хореографа всесвітньої слави – Піну Бауш (1940-2009) та театральну танцювальну трупу Вупперталю. Піна – одна із основоположниць сучасного танцю, танцопери і танцтеатру. Вендерс почав знімати фільм ще за життя Бауш, проте у 2009-му вона померла. Режисер спочатку хотів припинити зйомки, але спостерігаючи за тим, як учасники її трупи продовжують свою творчу діяльність, вивчаючи партії Піни, повернувся до роботи над кінострічкою. Так, у 2011 році з’явилася на світ «Піна: танець пристрасті» як мікс із уривків спектаклів, поставлених Бауш і спогадів її учнів. Зрештою, фільм нагадує сам танцтеатр, де історії оповідаються у танці, без діалогів, лише з коментарями-спогадами учасників трупи Бауш. Так, перед глядачем – філософія танцю, виражена в театральному дійстві та словах акторів, які звучать здебільшого між постановками.
На перший погляд усе здається прозорим: документалістика і шана великій танцівниці. Проте режисер іде далі, зображуючи усі сторони хореографії як такої, котрі відкривала танцювальному світові та своїм учням Філіпіна Бауш. Так, маємо чи не першу кінострічку про сучасний танець із усією його вагою та глибинністю сприйняття, розуміння. Фільм, який доводить не лише банальну істину про те, що танець – це життя, а демонструє, як за його допомогою кожен може відобразити свою душу, навиворіт самого себе з унікальністю власного мікро-космосу.
«Раніше я не вміла розмовляти. Вона відкрила мені шлях до самовираження…після багатьох місяців репетицій вона покликала мене до себе й сказала: «Ти повинна трохи зійти з розуму», – розповідає одна з учениць Піни.
Та невже питання лише в тому, щоб самовиразитися завдяки хореографії? -Ні, не в цьому. Просто «станцювати» своє життя. Не просто. А яким буде цей танок залежить від тебе самого. І вираз «танець як життя» має безліч змістовних нашарувань.
Перше з них, суто побутове: танець у фільмі постає у найрізноманітніших локаціях, у яких тільки може перебувати людина протягом усього свого існування. Це і берег річки, вокзал, сцена і кав’ярня, кімната та околиці міста, міський транспорт і роздоріжжя. Герої кінострічки навіть заходять до транспорту із танцем, де зустрічаються й перформативні елементи.
Танцівники працюють соло, дуетом і у великому колективі, де мовчання і крик, активна жестикуляція, змістовна сюжетність, передані лише рухом. Серед цих порухів душі можна розгледіти поєднання класичного й модерного танцю (як у житті – минуле і сучасне), зокрема елементи contemporary dance і контактної імпровізації.
Перед тобою, як глядачем – танець життя, який закликає відкривати усі свої достоїнства: «Піна хотіла знаходити у своїх танцівниках усе найкраще. Одного разу вона сказала мені: «Твоя тендітність – це твоя сила». З іншого боку – танець життя як любов, кохання, політ, пристрасть і самовідданість: «Якщо я щось не розумів, вона казала: «Танцюй заради любові».
Це любов у всіх можливих своїх проявах. Зокрема, як поєднання чоловічого та жіночого начала, які становлять єдине ціле – його рухи відображають її почуття і навпаки, не без долі гумору.
Більше того, Бауш пропонує танець як філософію і терапію – відображення усього спектру переживань, «викиди» несвідомого та постійні пошуки себе, власного шляху, долання перешкод: «Інколи вона могла сказати, наприклад: «Продовжуй шукати». І більше нічого. Це означало, що ти повинен продовжувати шукати, не знаючи де шукати, не знаючи, а чи на вірному ти шляху».
Зображується танець і як відчуття невагомості, як своєрідна міфологема межі, пограниччя між реальністю та вигадкою, творення нового світу із поєднанням свідомого й не свідомого, позачасовості, як народження і смерть у русі: «Вона рухалася так, ніби у неї розрізаний живіт, наче вона повстала із мертвих».
«Піна…» доводить також, що невід’ємною частиною танцю, як і життя є не лише філософія й психологія, але й міфологія. Тут цікавою є одна із заключних постановок. Перед глядачем – ув’язнена жінка, яка з відчаєм намагається вирватися, ходити, бігати, силкується зробити усе можливе…зрештою, вона падає додолу, тобто здається.
Та тут, у глухому порожньому приміщенні, є ще три кімнати, твій погляд спрямовується на те, як в останню із них одна акторка приносить на спині дерево і сідає поруч із ним. Так, перед тобою – три виходи (3 – числокод на позначення життя), двері як міфологема межі та дерево життя, власне символ вічності, безперервності людського існування і його зв’язку з предками.
Проте, це ще не все. Постать із деревом зникає. І тепер, в другій кімнаті, жінка засипає землею іншу, яка й не чинить особливого супротиву, бовтаючись на підлозі. І знову загибель.
Усе це складається у цілісну картину, де життя – це певним чином в’язниця, боротьба за свободу та самовираження, інколи боротьба із самим собою. А за опущеними руками – відчай і незмога відстоювати себе, власне буття і погляди, також несправедливість та існування зла. Проте глибинніше за цим стоїть все ж таки вічність (остання кімната, де натрапляємо на архетип світового дерева).
Далі – зміна локації. Невеличке озеро (тут вода як міфологема межі), все та ж дівчина у червоному (де червоний – втілення солярності, архетипу вогню), яка ходить по колу берегами озера (також імітація сонця) із деревом, і пара, у якій чоловік несе на спині жінку, а потім навпаки – жінка його переносить. Так, за коловоротом життя і смерті, безперервністю буття, про що кричить символіка постановки, – любов, духовна міць, сила та відданість.
Завдяки Піні Бауш, танець постає перед нами у різних іпостасях: це і стиль життя; це й отілене існування внутрішнього стану людини, її емоцій, переживань; отілення свідомого й не свідомого; любов і кохання; заміна мові; свобода і сила духу; філософія, психологія і психотерапія; міфологія і вічність.
Лишається тільки згадати слова цієї геніальної танцівниці:
До чого ми прагнемо?
Де витоки цих прагнень?
Танцюйте, танцюйте, інакше нас втрачено…
Танцюйте, танцюйте, інакше нас втрачено…
І побажати кожному із нас достойно «станцювати» своє життя.
