Танець і театр – постмодерністське поєднання, навколо якого крутиться багато різних думок та бачень. А що ви чули про танцювальний театр?

Про те, що таке танцтеатр і тенденції його розвитку в Україні ArtMess на чолі з Анною Людновою запросив поспілкуватися відомого українського хореографа та діяча Антона Овчіннікова. Антон уже безліч разів виступав на міжнародній арені та співпрацював з іноземними танцювальними театрами і перформерами. Він розповів не тільки про особливості українського танцювального театру, але й світового, а також вказав імена українських перформерів, на які варто звернути увагу.

*Антон Овчінніков – хореограф, перформер та організатор перформативних і освітніх арт-проектів. Засновник танцювальної компанії Black O!Range dance productions (з 2008 року). Співзасновник та художній керівник Міжнародного фестивалю сучасного танцтеатру Zelyonka FEST (з 2010 року). Співзасновник та Президент Асоціації «Платформа сучасного танцю». Засновник та співорганізатор проекту Артіль.

Анна: Що таке танцювальний театр, якщо простими словами пояснити, для людей, які не орієнтуються?

Антон: Кажучи про танцтеатр як різновид чи жанр перформативного мистецтва виконавського я б прив’язувався, в першу чергу, до робіт Піни Бауш, бо саме вона вважається людиною, яка створила жанр танцтеатру, який зараз уже трансформувався в театр танцю у нас в Україні та на пострадянському просторі, хоча для мене це не одне й теж саме.

Але якщо казати про танцтеатр то це жанр виконавського мистецтва, в якому головним інструментом чи способом розвитку драматургії чи висловлювання якихось ідей, думок чи емоцій є людське тіло. І звичайно це не заперечує можливість використання тексту чи чогось ще, але в будь-якому разі головне це фізика, мова тіла.

Анна: Яка різниця між українською танцювальною театральною традицією та європейською.

Антон: По-перше, я можу сказати, що не чув, щоб десь в Європі чи англомовному просторі хтось називав свою компанію танцтеатром, зазвичай це називається dance company. Те, з чим я зіштовхуюся це є сучасний танець, який іноді наслідує в чомусь Піну Бауш як таку засновницю танцтеатру, але зазвичай в ньому значно більше танцю, хореографії і експерименту, ніж , як наприклад, мені здається, в Піни Бауш. Що стосується різниці між українським театром і європейським, ми з тобою про це розмовляли, коли співпрацювали разом, створювали виставу (ред.: мова йде про виставу SALO, створену Антоном у 2018 році), з тих пір я багато читав і коли вступав до аспірантури вивчав філософію, почав заглиблюватися… Сучасний танець звертається до думок, активізує глядача, ніби спонукає шукати відповіді на питання, можливо в процесі, коли він дивиться, можливо після, але сама дія, яка розгортається не є емоційна, тобто учасники дії не створюють якийсь емоційний світ, він створюється вже в голові того, хто на це дивиться.

А в українському контексті мені здається, що це якась емоційна історія, яка створюється на сцені, тобто між людьми, які існують на сцені виникають якісь стосунки так чи інакше і вони завжди мають якусь емоційну складову. Зрозуміло, що це зазвичай пов’язано з сюжетом, що є якась сюжетна драматургія, і вона завжди базується на емоціях. Ще я часто бачив, що українські танцівники в таких виставах зазвичай ці емоції проживають на сцені приблизно так, як це роблять драматичні актори, тобто вони якось вживаються в роль. А ще це дуже рідко якась історія, наратив, це зазвичай більше набір картинок, певним чином розташованих у часі і між собою пов’язаних, але це не є вистава “по Станіславському”, коли танцівники перевтілюються в якийсь образ, як це відбувається у балеті чи навіть фізичному театрі, у сучасному танці це більш така концептуальна річ. Танцівники виконують більше певні завдання і працюють з інструментами власного тіла.

Хто для вас є центральними постатями в розвитку українського танцтеатру?

Не можливо обійти постать Раду Поклітару. Це більше про сучасний балет, але він має великий вплив на розвиток танцю. Розуміння сучасного танцю у багатьох людей складається з того, що робить Раду Поклітару. Потім неможливо ставити цих особистостей поруч, але Лариса Венедиктова, звісно. Її можна вважати однією з перших людей, яка почала робити концептуальний сучасний танець, в Україні, мені здається, з такими інструментами, як вона, ніхто не працює.

Потім, Руслан Баранов, який починав працювати 20-25 років тому. Руслан більше працює в полі контактної імпровізації, але це останнім часом саме перформанс. Це не сучасний танцтеатр, контактна імпровізація це інструмент. Але їхній вплив дуже важливий. Потім теж Христина Шишкарьова, яка постійно щось генерує і ще багато що зробить. Потім також компанія Юлії Даниленко, яка зараз припинила діяльність, вона співпрацювала з Кірою Малініною. Вони робили цікаві дуже речі на стику театру постдраматичного, експериментального і танцю. Але у них були творчі розбіжності.

Є ще організація, яку я вважаю більш комерційною, але це не позбавляє їх експерименту це Apache CREW, Анатолія Сачівко, це хореограф, режисер, виступає часто режисером відео, вони більше роблять відео з танцями. Але це теж має великий вплив на розвиток танцю в Україні.

Над чим Ви зараз працюєте і коли нам чекати на нову прем’єру від вас?

На карантині ми почали проект, він називається “Свій-чужий”. Потім етап дослідження закінчився і стало зрозуміло, що треба виходити в офлайн, ця робота онлайн вже трохи набридла всім. Ми трохи призупинили це все. А потім я подав заявку на фінансування індивідуальних грантів, і якщо мені його дадуть, то ми цей проект зробимо. Якщо вийде, зробимо проект “Свій-чужий” в березні.

Що для вас хороший танцівник, виконавець сучасного танцювального театру?

Крім володіння тілом, технікою, для мене дуже важливо, щоб ця людина мала критичне мислення, перш за все могла аналізувати і критично ставитися до самої себе, мати критичний погляд. Це повинна бути освічена людина, для мене це дуже важливо, мати якісь погляди, тобто вона щось читає, дивиться, пропонує від себе, щось що, пройшло через її розуміння. Мені важливий виконавець як особистість зі своїм власним світоглядом.

Чому Ви обрали саме танець як свій життєвий шлях?

Мабуть, досить банально відповім, це той самий випадок, коли танець обирає тебе, а не ти його. Ми багато говорили про це з друзями, що це танець обирає тебе. Мабуть нічого не трапилось такого, що мене зацікавило більше.

Я просто в якийсь період захопився, став багато танцювати і в результаті так сталося, що всі мої друзі були танцівники, Мені здається, що ти потрапляєш в таку ситуацію, що всі люди навколо тебе спілкуються про танець, щось створюють, і весь світ тебе оточує, фільми, книги, все що завгодно, все про танець, ти знаходишся ніби в полоні цього. Це цікава річ, ти починаєш оцінювати людей по тому, як вони рухаються, які танцівники їм подобаються. Все пропускаєш крізь призму танцю.

Текст: Анна Люднова
Фото: Станіслава Овчіннікова

Поділитися в: