Цьогоріч театр “Актор” презентував новий погляд на класику: виставу “Вишневий сад” Антона Чехова від режисера Слави Жили. Спектакль має 2 дії з антрактом. Ми відвідали виставу 22 листопада. 

 

 

На сайті театру подано для глядачів короткий опис сюжету та ще дещо:

 

Що насправді приховують власники саду? Чи можуть по справжньому кохати герої? Яка реальна мотивація Єрмолая Олексійовича, наскільки чисті його наміри і чи щиро жадає Лопахін вдову Раневську? Та чи існує початок та кінець у цих еклектичних персонажів? Поступово глядач відкриває для себе темну та приховану сторону життя мешканців, на перший погляд, тихого та мирного вишневого саду. 

 

 

Вистава під режисурою Слави Жили бере за основу україномовний текст Чехова. Але меседжі тут значно актуальніші, ніж можуть здатися в глядацькій залі класичного театру. Насамперед, тому що таким чином підібрані діалоги та монологи героїв, до яких легко можна відшукати алюзії на сучасність. А ще тому, що формат вистави ближчий до постмодерну та тих практик, які ми бачимо в європейський театрах сьогодні. 

 

Декорації творять свій окремий світ 

 

Перед глядачем постає сцена, яка повністю складається із порожніх дверних рам. Вони дещо нагадують віконниці та безумовно несуть своє символічне значення. По-перше, усі двері рухаються постійно протягом вистави. Відкриваються та зачиняються акторами, або просто самостійно. Завдяки такому прийому сцена ніколи не перебуває у статиці. Це постійний динамічний рух. По-друге, двері всі без будь-яких огороджень творять смислове навантаження: це і щось, що умовно розділяє сцену й глядача, бо ж актори ходять між рядів, глядацькою залою і своєю поведінкою ці межі стирають, з іншого, дверні рами як елемент декорації утворюють своєрідний куб, про що в одному з інтерв’ю зазначає і сам Слава Жила. Але перед вами нестандартний куб, у якому багато граней, кожна із них рухлива, як лексика та самі герої, як потік думок, який виникає у людей, що переглядають виставу. Більше того, цей куб не має чітких меж завдяки своїм сенсам. Це нагадує абстракціонізм у образотворчому мистецтві. 

 

 

 

 

Але якщо заглибитися ще далі, то двері в народній творчості, зокрема у розповідях про сновидіння це міфологема межі. Як-от також поріг, ворота, ліс, поле, свічка… Останній елемент також використовується вже на початку вистави. Але про це дещо пізніше. 

 

Гра світла 

 

На сцені домінує чорне та біле, жовтий, синій та червоний кольори. Щоразу чітко простежується, що сценографія вистави є продуманою до найменших деталей. Коли герої говорять про померлих, про те, що в маєтку колись хтось жив та помирав, цей момент супроводжується жовтим світлом, це теж не випадково. В українській міфології жовтий вважався кольором потойбіччя, як і білий. А от уже чорне одягати на похорони та траурні дні дійшло до нас із прийняттям християнства. Можливо, уже доречна ремарка: це Чехівська п’єса дуже “по-українськи”? 

 

Вбрання

 

Костюми героїв лише частково стилізовані під час “Вишневого саду”, дворянської Росії, яка розпадається. Де символізм можна розглядати в парадигмі вирубування саду як розпаду дворянських гнізд та занепаду “одного” заради того, щоб почалося щось інше. Що? Чи театр Актор “розповідає” про теж саме? 

 

У вбранні головних героїв домінує чорний колір, це жакети та піджаки, брюки, чорна сукня у випадку з Раневською. На початку 1 дії Раневська дуже стильна та сучасна: довга сукня з розрізами, сонцезахисні окуляри. Далі у неї та в інших героїв уже з’являються білі смуги та плями на одязі, ніби від цементу (найбанальніша асоціація). Костюми теж переосмислюються протягом вистави, адже є моменти і еротизації у вигляді сцени в лазні, де герої в рушниках, у нижній білизні (увага, 18+), також елемент переодягання на сцені, характерний для сучасного театру, коли Лопахін із чорного піджака та брюк переходить на білу сорочку та штани. А ще цікава в цьому контексті еротизована сцена пристрасті між Лопахіним та Раневською, у якої лише одна довга чорна рукавиця, частини сукні трансформуються так, що легко оголюється рука і плече. Отже, і елементи оголеності тут присутні. 

 

Загалом і вбрання героїв демонструє цей натяк на те, що є щось застаріле та вже заскорубле та є нове, яке приходить йому на зміну. І це неможливо оминути. І стосується не лише якогось соціально-політичного розрізу життя, а загалом людського буття?!

 

 

Кольори

 

На сцені “грають” традиційні досить чорне та біле, синій та червоний. Але детальніше щодо білого. Тут він постає у трьох іпостасях: 

  • цвітіння вишневого саду, Петя тримає в руках гілку з саду на початку та в кінці вистави; 

  • білий як колір поховальної тематики;

  • “тяжкий” білий грим на обличчях у героїв як щось що натякає на “класичність”, але скоріше це своєрідне загравання з темою класики та сучасності.

 

 

Музично-пластична частина 

 

Якщо перша дія більш статична та тут ми двічі чуємо як “жужить” муха, знову ж таки образ, який відносить до тематики смерті та тут у настроях героїв цей трагікомізм вистави йде як “наростання” емоцій. 

 

Щодо мухи, уточнення невипадкове. У Рильського є вірш: 

 

Білі мухи налетіли — 

Все подвір’я стало біле.

Не злічити білих мух,

Що летять, неначе пух.”

 

Тут, на перший погляд, про сніг? А є народна українська творчість, де ми зустрічаємо цей образ в асоціативному ряді зі смертю та поховальною тематикою. Його далі “тягнуть” сучасні українські письменники в свою творчість. Зустрічаємо в романі “Uroboros” Олега Сича вислів “Білі мухи налетіли…” і картину про втрату рідної людини. 

 

Із цими “мухами” розібралися, рухаємося далі виставою Вишневий сад. 

 

Натомість друга дія вже одразу починається із сучасної музики, досить клубної, електронної. Є пластичне рішення, але сцена перетворюється моментами на хаос, божевілля в думках, переживаннях героїв, їхньому не бажанню проведення аукціону, продажу Вишневого саду. Актори намагаються “перекрикувати” гучну музику фразами в стилі “Де мої гроші”, виконують синхронні рухи і спілкуються між собою. Але поступово це спілкування переходить на інший рівень, умовно його можна назвати “бал по-сучасному”. Раневська хоч і коментує недоречність балу з його танцями для ситуації, попри це вирішує, що таки балу бути, але з постмодерним началом. 

 

 

 

 

Цигарки, натяки на наркотичне сп‘яніння, блискітки, які “розпорошує” Любов Раневська на інших героїв, уже зовсім не синхронні, хаотичні, вільні танці. І, відповідно, слова: “Мені зараз не до вас, я зараз зомлію”. 

 

Бал закінчується різкою зміною настрою героїв, насамперед Раневської: “Забирайтесь геть, 22 нещастя”. 

 

І, уважніше, 22 – сумарно це числокод 4, який також символізує смерть у міфології давніх народів, не лише українського. І річ не у класичному розумінні про те, що тут чітко смерть, там життя. А про те, що вся вистава про сенси, які з “межовим” смисловим складником: життя та смерть, реальність та сновидіння, діяти в унісон та бути в хаосі й божевіллі, шукати правду та обманювати самого себе. 

 

Повертаючись до балу: як часто сучасна людина для того, щоб “забутися”, відвернути свою увагу від вирішення проблеми звертається до подібних способів: дискотеки, алкоголь, наркотики та інші тимчасові “пристрасті”? Звісно, режисер вистави міг продемонструвати бал у його традиційному розумінні, але ж тут про дещо інші сенси. 

 

 

Сенси 

 

Дуже влучні слова Єрмолая Лопахіна: “Це я сплю…це мені тільки ввижається, я не божевільний”. Вистава театру Актор “змиває” ці межі між реальністю та сном, між веселим і сумним, між актором та глядачем, а виконавці так грають, що вже не видно чітких меж між ними та їхніми героями. Це органічні перевтілення. 

 

Щодо сновидіння. Це теж частково про “той” світ у розумінні снів і з погляду психологічного, і з міфологічного. Згадайте, лише казки, де герої засинають і десь прокидаються раптом в іншому місці або отримують якісь підказки. Тут сновидіння та “той” світ не лише про потойбіччя, але й про щось незвідане, далеке і незрозуміле, бо не ясно героям, що далі, коли Вишневий сад буде продано. А хто медіатор між цими світами? Той самий Вишневий сад. Він – і образ, втілений в костюмах та декораціях, і символ, який рухає сюжетні лінії, переплітаючи їх між собою, настільки, що інколи сцена здається витвором якогось абстракціоністського художника. Сцена як полотно, де переплетано безліч різних сенсів і вони не зовсім “чехівські”, а досить сучасні. 

 

Ще є прийом, на який звертаєш увагу: гра в шахи героїв. Поступово пішаків стає менше і лунають слова про те, що “сад вирубають”. Тут може бути багатий асоціативний ряд. Гру в шахи можливо ж почати спочатку? Вона буде іншою, але це те, що не може закінчитися назавжди. А ще ця гра нагадує алюзію на те, що десь три-чотири політичні “велети” ділять свої території впливу, а страждають від того інші. Раневська ж повертається до Парижу за сюжетом, так? Непоганий варіант ніби.

 

 

У кінці вистави усі герої по черзі прощаються з Лопахіним, а той тримає в руках свічку.

 

 

Знову ж таки, це міфологема межі, але разом із тим і архетип вогню. Свічка ніби вже ділить світ на двоє. І дуже важливим є для розуміння вистави останній монолог Єрмолая: 

 

“Ми всі козиряємося один перед одним…Коли я працюю довго, невтомно, тоді думки трохи легші, і здається, ніби мені теж відомо, навіщо я існую..Я не усвідомлюю себе без роботи…”. 

 

 

Підсумовуючи, ця вистава завдяки використанню “мови” сучасного театру набуває нових значень. А ми, спілкуючись, із глядачами в антракті чули лише позитивні відгуки про те, що вистава досить сучасна, зрозуміла глядачеві, із потужною грою акторів та самобутня. А ще спостерігали збоку картину, коли і незнайомі люди дякували режисеру Славі Жилі за крутий проект. 

 

Наступний показ – 6 грудня, 19:00. 

 

П. С. Символіку та образи цієї вистави можна розбирати годинами. Але не можу не додати, що використання відра з водою дуже віддалено мені нагадали алюзію на одну з вистав сучасного танцтеатру Піни Бауш. Або мені хотілося пригадити цю роботу через безмежну любов до неї. Приходьте на вистави сучасного театру та танцю і “ковтайте сторінки” своїх алюзій, інсайтів та переживань. 

 

Авторка тексту та фото: Анна Люднова. 

Поділитися в: