Казимир Малевич народився у Києві в 1879 році. Батько Малевича був поляком, директором цукрових заводів, мати походила з польсько-української родини. Малевич досконало знав три мови: українську, польську, російську. Поляки вважають Малевича своїм – художником польського походження, що народився у Києві. У 2008 році у Польщі була заснована премія імені Казимира Малевича, яка вручається художнику, який народився в Україні (незалежно від актуального місця перебування) за внесок у розвиток сучасного мистецтва. Росіяни також вважають Малевича своїм – місце його народження означують, як «Російська імперія, Київ». Протягом життя Малевич жив у Курську та Москві, помер у Санкт-Петербурзі, більшість праць писав російською мовою. У дитинстві з батьками розмовляв польською, з однолітками – українською, у графі «національність» писав «українець». І саме українська народна культура сформувала Малевича як митця.

 

До 17 років Малевич жив з батьками в селах і невеликих містечках, де працювали цукрові заводи – на Поділлі, Харківщині, Чернігівщині. Першими вчителями мистецтва він називав українських селянок, які вчили його народної творчості, перші професійні уроки отримав у Києвській мистецькій школі у Миколи Пимоненка.

 

У 1915-1916 роках Малевич співпрацював з народними майстрами села Вербівка в Україні. З 1928 по 1930 рік був професором Київського художнього інституту. Друкував теоретичні статті з проблем сучасного мистецтва в журналі «Нова генерація» (Харків) та альманасі «Авангард» (Київ). Співпрацював як дизайнер з українськими видавництвами.

 

Бажання малювати, за спогадами Малевича, вперше виникло під час подорожі з батьком до Києва:

 

«Батько взяв мене до Києва. Я насамперед пішов дивитися високі місця на Дніпро. Потім почав розглядати магазини і у вікнах побачив полотно, на якому було дуже смачно намазано зображення дівчини, яка сидить на лаві за чищенням картоплі. Картопля і лушпиння були напрочуд живими, це залишилося незабутнім враженням, як і враження від самої природи… Отже, щоб залишатися в Києві, де, як я потім дізнався, є такі «великі» художники, як Пимоненко і Мурашко, я поїхав у місто Конотоп Чернігівської губернії, в якому став старанно писати пейзажі з лелекою та коровами вдалині. Тільки тоді побачила вся родина, що в сім’ї не без виродка».

 

Українська селянська хата із настінним розписом, українська вишивка, українські візерунки відіграли помітну роль у кубистичній, а потім і у супрематичній творчості Малевича.

 

Подільська хата

 

Сам Малевич неодноразово підкреслював, що на його художнє бачення світу повпливало українське село:

 

«Село займалося мистецтвом (цього слова я тоді не знав). Словом, воно робило такі речі, які мені дуже подобалися. У цих ось речах і крилася таємниця моїх симпатій до селян. Я з великим хвилюванням дивився, як роблять селянки розписи, і допомагав їм мазати глиною підлогу хат і робити візерунки на печах. Селянки прекрасно зображували птахів, конячок і квіти. Усі фарби виготовлялися на місці з різних глин та синьки. Я пробував перенести цю культуру на піч у себе вдома, але не виходило. Говорили, що я брудню груби. Діставалося і парканам, і стінам сараїв…»

 

Питанням походження супрематизму від українського фольклору займається мистецтвознавець Дмитро Горбачов. Шостий випуск серії «Університетські діалоги» містить виклад його публічної лекції, виголошеної у ЛНУ ім. І.Франка. Назва лекції звучить так: «Гопашно-шароварна культура як джерело світового авангарду». Горбачов зазначає, що фольклорна архаїка, резервуар колективних неусвідомлених емоцій, стимулювала авангардовий космізм, віталізм і колективізм. Під колективізмом мається на увазі всеохопність супрематизму, до якого прагнули митці. Саме пам’ять про художній світ хати-мазанки вивела Малевича до супрематизму. Дитиною Малевич бачив: на білому тлі стіни або печі рухаються та чергуються за законами ритму геометричні площинні форми. Біле тут – нескінченність. Цитую Малевича:

 

«Я переміг підкладку кольорового неба, зірвав і в мішок, який утворився, вклав кольори і зав’язав їх вузлом. Пливіть! Біла вільна безодня, нескінченність перед вами».

Вишивка Чернігівщини. Асоціюється з картиною Малевича «Біле на білому»

 

З народної культури Малевич взяв простоту, колорит і геометричну ясність, що наповнює його картини. Подібно до народних майстрів, Малевич віддавав перевагу безсюжетності, базовим кольорам та геометричній орнаментації. Зокрема, чорний та червоний кольори, що характерні для робіт сільських майстрів, є провідними й у супрематичних композиціях художника. Горбачов стверджує: «У селянських композиціях Малевич бачив птахів вічності і тотемних коників, спрощених до умовного знака. Від картин Малевича, де на білому тлі розкидано чітко окреслені візерунки-заливки, віє духом народної космогонії. Хіба що стабільний порядок селянського орнаментального «древа життя» тут драматизовано, динамізовано, збуджено в дусі карколомного XX століття».

 

Подільська вишивка

 

Горбачов робить висновок: «Найближча аналогія до супрематизму – геометричний розпис подільських хат, писанки з їх астральними знаками, візерунки плахт з магічними кодами стихій (вогню, землі, води). Авангард – то перемога стихійного, емоційного начала над ренесансною приземленою унормованістю».

Писанки

 

Малевич в автобіографії писав, що не любить робітників, а любить селян. У його спогадах про дитинство читаємо:

«Я волів водити дружбу з селянськими дітьми, вважаючи їх завжди вільними… Сільські діти носили завжди простий полотняний одяг, зручний для всього. Селянські одежі мені подобались ще й тим, що вони барвисті, візерунчасті, що кожен шив собі сам одежину таку, яку хотів. Самі ткали, самі вишивали і фарбували».

 

Плахта

 

Мешканці міст «кольоробоязливі», вдягаються у темний одяг, протилежний  вбранню мешканців глибокої провінції. У міському мистецтві, передбачав Малевич, гами чорного і білого посядуть почесне місце.

У народі його абстракції сприймали саме як орнаментальні малюнки.

 

Супрематична орнаментовка тканин за ескізами Малевича

 

За ескізами Малевича та інших художників-авангардистів того часу, в тому числі й Олександри Екстер, майстрині села Вербівка на Київщині робили вишивки на шаликах і подушках, хустках і скатертинах – і продавали їх у Києві, Москві та Берліні як зразки народних промислів. У каталозі виставки сучасного декоративного мистецтва «Супрематисти – селянській артілі» за 1915-й рік зазначено, що Малевич зробив два ескізи для шаликів і один ескіз для подушки. Отже, першими поціновувачами (ще до виставки «0,10») супрематичних композицій Малевича були українські селянки.

Жан-Клод Маркаде (французький мистецтвознавець і літературознавець, один із провідних дослідників авангарду, малевичезнавець) розрізняє в російському авангарді три напрями (школи): петербурзьку, московську і українську, до останньої відносить Малевича. При цьому він в цілому залишається незадоволеним терміном «російський авангард», вважаючи, що про Малевича треба говорити насамперед не як про російського авангардиста, а як про українця, а його творчість розглядати в українському контексті. Завдяки Маркаде (та кільком іншим дослідникам) у світовому мистецтвознавстві з’явився термін «український авангард».

 

На питання, які риси визначають українську школу, Маркаде відповідає так: «Це цілий комплекс. Якщо коротко, то, по-перше, колір. Сонячне освітлення. І це – вражаюча відмінність тих, хто жив в Україні. Вона проявляється в гамі кольорів і в природі, і в одязі людей. По-друге, простір. Цей елемент образотворчого мистецтва особливо важливий. Відчуття простору – відчуття свободи. В підсвідомості українців були козаки, «вільні люди», які не знали татарського ярма, як північні люди. У росіян простір лісовий. А якщо порівняти супрематизм Казимира Малевича і Любові Попової, то його форми перебувають в нескінченному просторі, а її – закріплені. А ще особливість української школи – бароко. Цей елемент зіграв свою роль і в авангарді. Наприклад, барокові тенденції помітні в Олександри Екстер, Баранова-Россіне, навіть у Богомазова це добре видно».

 

Замість висновку пропоную цитату Жан-Клода Маркаде зі статті «Простір, колір, гіперболізм: Характерні риси українського авангарду»: «Дослідження «української школи» XX століття лише розпочинається. Стосовно цього було висунуто надто багато фальшивих, незрілих, напівправдивих або ж надто емоційних тверджень. Українське мистецтво слід відділити від надто розпливчастого поняття великоруського мистецтва, до якого його залучають або через політичні причини, або ж просто через необізнаність деяких дослідників. […] Художники з України були під сильним впливом простору, світла, кольорової гами і форм українського народного мистецтва, яке належить до найбільш різнобічних мистецтв світу. Найпомітніша українська риса, така, що відбилася і в літературі, і в образотворчому мистецтві – це гіперболізм. Це стосується рівною мірою як Котляревського, Гоголя, Зощенка, Остапа Вишні, так і Татліна, Малевича та Олександри Екстер. Простір України означає шир степів, повну свободу рухів і духу. Там немає татарського гніту чи азіатського деспотизму. І всі художники, що будь-коли мали своє коріння в української землі, всмоктали ці вічні цінності. […] Українська школа авангарду має абсолютно незалежну історію. Вона починається з експозиції «Звена» («Ланки») 1908 року в Києві, організованої Олександрою Екстер та Давидом Бурлюком, і триває з виданням у Харкові журналу «Нова генерація» (1928-1930). Отож, не слід забувати про внесок українського мистецтва до російського та європейського авангарду».

 

Авторка: Олена Бодасюк

Поділитися в: