Юрій Іздрик 

solvere

 

розчиняюсь в тобі і стає медовою кава

розчиняюсь в тобі і міцнішим робиться чай

розчиняюсь у тóбі і розчин наш трохи гіркавить –

котиться гравій

котиться гравій

водиться

від/чай

 

я розчиняюсь в тобі – бачиш?

я розчиняюсь в тобі – знаєш?

я розчиняюсь в тобі плáчем

це ще хоч щось та для тебе значить?

 

я розчиняюсь у тóбі сміхом –

бздурним дзвінким дитячим

я розчиняюсь у тóбі снігом

кинутим на гаряче

 

я розчиняюсь у тóбі мила

я пропадаю в тобі сучко

я розчиняю свою силу

я здобуваю твою гнучкість

 

Молитва

 

коли повертається світ спиною

і знов поміж нами відстань і стіни

говори зі мною

говори зі мною

хай навіть слова ці нічого не змінять

 

і коли вже довкола пахне війною

і вже розгораються перші битви

говори зі мною

говори зі мною

бо словом також можна любити

 

я одне лиш знаю і одне засвоїв

і прошу тебе тихо незграбно несміло:

говори зі мною

говори зі мною

і нехай твоє слово станеться тілом

ВE LIKE BEE

 

ти стіна?

я в тобі пробиваю вікно

ти вікно?

я твої розбиваю шиби

ти кришталь а не скло?

а мені все одно –

будь хоч димом

хоч дивом

хоч птахом

хоч рибою

ти чужа? нічия?

це не привід для сліз

ти належиш мені хоч би з ким ти не спала

тільки я знаю стежку крізь темний твій ліс

лиш для мене твій погляд як сонячний спалах

ти належиш мені як людині ім’я

ти мене нарекла і врекла й записала

у скрижалях своїх

і нарéчений я наречéним твоїм

хоч би з ким ти не спала

в цім немає жалю ані кривди нема

я проріжу вікно й перепишу скрижалі

я не сам і ти також уже не сама

бо на мені твій мед

і в мені твоє жало

 

CYCLES

 

за тобою скучаю циклічно

це неначе припливи й відпливи

може бути що це психічне

чи кармічне – що теж можливо

 

то живу собі тихо-мирно

і про тебе ні сном ні духом

то накотить туга безмірна

і накриє туго і глухо

 

то накриє а то попустить

то попустить то знов накриє

то на місці моєму – пустка

то на місці пустки – живий я

 

ну і так воно все гойдає

нефігові такі качелі

чи триватиме так і далі..

чи мине це колись знічев’я..

 

а поки що – припливи й відпливи

на піску вимивають русла

і здається ще буде злива

і накриє

і не попустить

 

STEELYSTYLE

 

ці нав’язливі ночі зводять з рахунку

ці неонові дні застигають у склі

ти мені завинила півтора поцілунки

і розпущений вузол смислової петлі

а польоти без тебе – це тупо прольоти

і реальність суха як військовий устав

я лиш дуже приблизно здогадуюсь хто ти

і не маю на тебе ніяких підстав

і не маю на тебе ніяких капканів –

ти проходиш крізь сіті як риба крізь лід

ти приходиш нізвідки крізь пасма туману

і зникаєш імлистий лишаючи слід

ти в мені – наче віра нова наче вірус

проникаєш усюди без віз і без меж

я для тебе – таблиця пергамент папірус

що захочеш напишеш а потім зітреш

тут без тебе завмерло усе й зупинилось

тут на тисячі миль глухо пустка і штиль..

 

тільки небом ширяє невидимий стилос

і рождається в небі незвіданий стиль

 

Сергій Жадан 

 

***

 

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.

На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.

Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.

Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.

 

Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,

хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,

чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.

Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.

 

Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,

її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,

чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,

і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.

 

Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.

Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.

Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.

З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.

 

Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.

Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.

Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.

Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.

 

Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.

Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,

хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,

до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.

 

***

 

Добре, добре, знищуй листи,

стирай номери, пали мости,

просто стирай, просто громи,

ми вдосталь мали цієї зими.

Знищуй коди, знищуй замки,

теплі промені серед ріки,

знищуй підозри, знищуй сміх,

довіра сходила на нас усіх,

тому знищуй те, що дісталось тобі,

те, що вигадалося в боротьбі,

те, що втратилося без жалю,

те, що я і дотепер люблю.

Стирай адреси та імена,

ти й далі лишаєшся така одна,

таких як ти важко знайти,

пали ці нікому не потрібні мости,

пали книги, пали словники,

готельні чортові рушники,

постіль зі слідами чорнил,

ошмаття прапорів та вітрил,

знищуй голос, знищуй слова,

ти далі будеш так само жива,

знищуй усе, що створила сама.

Все буде добре. Триває зима.

 

Забудь кожен із осінніх домів,

забудь усе, що я умів,

забудь усе, що вміла ти,

пали ці обірвані мости,

випалюй сліди поразок і втрат,

раптом захочеш повернутись назад,

раптом згадаєш собі ще раз,

після всіх проклять і образ,

як добре було, як нестерпно було,

як тебе нищило і вело,

як це торкалось твоїх основ,

як просто все це почати знов.

 

Тому краще знищуй, краще пали,

неважливо хто, неважливо коли,

неважливо навіщо, неважливо з ким.

В тебе попереду ще стільки зим.

 

***

Коли вона повернулась, ближче вже до зими,

всі свої літні речі вимінявши на квиток,

в теплих її кишенях ховались портові дими,

а кров мала колір висушених

трояндових пелюсток.

 

І я гортав її книги в перці, кориці й вині,

і слухав собі неуважно, як вона залива,

і як виростають у темряві, зріючи на глибині,

чорний камінь вугілля,

зелена рослина трава.

 

І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,

і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,

і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги,

але сніг, на відміну від неї,

так тоді й не пішов.

 

***

 

Птах уночі забивається до кімнати,

хоче вирватись, ріже повітря крилами,

не знаходить виходу, не дає себе упіймати,

сторожко завмирає, зібравшись із силами.

 

Я говорю: ну що ти, послухай, спинися,

не бийся так лунко серед густої темряви,

ця ніч стоїть, наче важка пшениця,

відбиваючись у тобі голосами і нервами.

 

Ця ніч може бути довгою і мовчазною,

вона може ділитися з нами надіями й шансами.

Але якщо ти вже тут, якщо ти далі зі мною,

лишайся доти, доки можеш лишатися.

 

І хай ця ніч ранить тебе і черкає,

і хай дотики її видаються тобі неприйнятними.

Лишайся, навіть коли тебе хтось чекає,

лишайся, навіть коли я тебе не спинятиму.

 

Якими шрамами тебе дивувати, якими стигмами?

Якими тримати словами та вчинками?

Ти ж знаєш, що насправді нікого не можна втримати,

і що всі мої вікна насправді завжди відчинені.

 

Які можуть бути образи і які можуть бути скарги?

Ти ж знаєш, що я ні про що тебе не проситиму.

Найбільше мені б хотілося тебе не відпускати,

найменше б мені хотілося тримати тебе тут силою.

 

Я просто й далі буду відчувати тебе уночі,

згадуючи все із часом, забуваючи все із віком,

слухаючи і говорячи, тонучи й пливучи,

затамувавши подих,

не зачиняючи вікон.

 

Павло Коробчук 

 

для кайфу

 

пересідаєш на крісло.

пробуєш книжку культурну.

тікає нудно. в роті – кисло.

міряєш температуру.

 

зовні – кредитна картка –

пласка прямокутна штукенція,

а плюнувши в себе, наклавши вкотре –

не чутно, чи впало. пенсія.

 

скільки ножів іржавих

пасма твої обрізало,

але ти знаєш – рожеві

сняться і на вокзалах.

 

жити у зернах, розчинно,

пити цю довгу каву

можна, лиш маючи певні причини

для відчаю.

і для кайфу.

 

коли ти шукала свого коханого

 

Коли ти шукала свого коханого,

чекала його у прозорій зливі,

з тобою просто спали охайно,

з часом забувши про презервативи.

 

Коли ти хотіла чіткі стосунки,

спільні прогулянки і вечері,

кожен збирав свої речі до сумки

і зачиняв перед носом двері.

Коли ти ходила на дискотеки

знімати собі одноразових хлопців –

дещо зникає після аптеки,

дещо можна попрати у хлорці.

 

Коли тебе покидали саму

і від таблеток ставало шумно,

ти виживала лише тому,

що хтось промивав тобі шлунок.

 

Хтось задивлявся в твою мовчанку,

хтось тобі дав ще ковток води.

Ось чому те, чого прагнеш спочатку

варте того, щоб чекати завжди.

 

***

Вітер такий сильний, що прогинає її обличчя у внутрішню сторону.

Два пальці вуличної темряви гасять свічку у неї в грудях.

Нарешті розридалася від болю й сорому.

Стримувалася на людях.

 

Заходить в під’їзд, сходами підіймається вгору, це триває годину.

Зараз для неї кожен крок – це як роздвоєння особистості.

Втратила таку найріднішу, таку ненароджену дитину.

Закочує очі, заламує китиці.

 

На кухні сидить її батько, у дві склянки повільно наливає молоко.

Ритми поїзда, що проїжджає за вікном, трусять піт на його чолі.

Він стільки кричав на неї, гримав по столу кулаком.

Ця злість у ній розтікалася, ніби дощ у землі.

 

У ній розтікалося все, вона живилася негараздами, як сніданками.

Простягнуті для обіймів руки нагадували знак «дорівнює».

Таких людей називають коханками.

Його вона називала рідним.

 

У неї ще буде багато такого, від чого вона умиротвориться, охолоне.

Метелятиме звішеними з обриву на річці ногами.

Триматиме пісок за долоню.

Складатиме орігамі.

 

Тільки у кожному її поруху, у всіх подорожах, у проявах життя,

коли вона буде усміхатися, і щоразу до оском,

з нею сміятиметься ненароджене дитя.

А поки вона п’є молоко.

 

Поки вона вивертає своє обличчя назад, розглядає пальці.

Чому вони всі на місці? В мене ж долоні тирана!

Батько бере її за руку, і, як після тяжкої праці,

піт із чола витирає.

Поділитися в: