Від перформансу, особливо танцювального, майже ніколи не знаєш, чого очікувати. І саме в цьому весь смак? Так трапилося і з роботою австралійської хореографині Лісел Зінк “Фантоми (НЕ) свідомого”, показ якої відбувся в Мистецькому арсеналі 8 та 9 червня.

 

Усе, що можна було дізнатися напередодні перегляду: це проект-колаборація фестивалю Zelyonka SPACE UP та Мистецького арсеналу. Реалізація якого стала можливою за фінансової підтримки Посольства Австралії. Вистава створена в інсталяції “Випадкова реальність” Романа Михайлова. За концепцією це поєднання живопису, інсталяції, графіки, музики, пластики від 10 українських танцюристів.

 

 

Показ перформансу набув ледь не світського пафосу: спочатку мали промову посол України в Австралії, хореограф Лісел Зінк, продюсер Антон Овчінніков, а після показу запропонували скуштувати австралійського вина.

 

 

В описі до вистави на всіх можливих онлайн-ресурсах сказано про 10 сюжетних ліній. Але враховуючи перформативність роботи, про сюжет говорити складно. Тут багато абстракції та сам текст (у вигляді міксу різних видів мистецтв) здається відкритим до конотацій.

 

 

Гра з присутністю

 

Спочатку кожен танцівник знаходиться біля полотна, намагаючись ніби відчути часо-простір та людей, які його оточують. Уже пізніше ми побачимо взаємодію виконавців один з одним: спочатку в парах, потім роботу в тріо, квартеті та в повному танцювальному складі. Іноді це спроби знайти гармонію один з одним, деколи боротьба, спроби опанувати себе та прийняти реальність і зміни, які безперервно супроводжують життя…але завжди це гра з присутністю.

 

 

Гра з присутністю, властива перформативним практикам: не лише на рівні взаємодії артистів один з одним, але й у паралелі “виконавець <—> глядач”, “танцівник —> інсталяція як візуальний вид мистецтва”.  Тут руйнуються всі архітектонічні бар’єри, які заважають контакту між глядачем та артистом. Навіть більше, авторка перформансу ще на початку вистави занурює глядачів у простір, де не одразу можна відрізнити танцівників серед десятків глядачів. Так, маємо характерну рису альтернативного театру — відмову від втілення артиста в персонажа. Робота з танцювальним перформансом для кожного учасника — це насамперед самозаглиблення. А для глядача — можливість торкнутися внутрішніх “самокопань” артистів та також робити спроби порозумітися зі своїми відчуттями, переживаннями  та, зрештою, власним “Я”.

 

Щодо цього влучно пише дослідник С. Бжозовський: “Театр може стати проявом школи нашої щирості: треба тільки, щоб він взагалі забажав наказувати присутньому натовпу жити найбільш глибоким, правдивим, щирим життям, на яке тільки він здатен”.

 

Архетипні форми

 

Водночас є одна чітка риса, за якою можна одразу відрізнити пластичний перформанс, що розвивається за світовими тенденціями. Це наявність архетипних форм й наскрізного символізму. Тут зустрінемо й архетип Бога, Месії, й архетип шляху, символи, що відтворюють Всесвіт, хаос, числокоди життя і смерті, жіночого й чоловічого начала та багато іншого.

 

 

Деякі глядачі вступають у безпосередню взаємодію в танці з виконавцями. І всі рухаються загальним простором, намагаючись його пізнати і зрозуміти, що відбувається. Адже ледь не в кожному куточку приміщення є перформер, який творить власну реальність. Яка ж вона, картина художниці?

 

Тут мають місце бути діаметрально різні думки й асоціації. Взаємодія однієї з перформерок із полотном, де зображено число 4, відсилає асоціативно до 4 реактора, відомої трагічної сторінки Чорнобилю, ця алюзія підсилюється музичним супроводом, який дещо схожий із мелодіями з новенького серіалу «Чорнобиль», знятого американцями. Та чи було на меті в австралійської хореографині вести оповідь про Чорнобиль?

 

 

Інший «дубль»: одна із танцівниць слугує своєрідним медіатором для глядачів, саме вона проводить нас з однієї зали до іншої. Стає ніби мостом між очевидцями перформансу, самим дійством та іншими танцівниками. І тут одразу спадає на думку одне з тлумачень поняття перформера, що запропонував Гротовський: “Перформер — це pontifex (ред.: верховний жрець), який будує мости”.

 

 

Сценарій чи безсюжетність?

 

Але кожен сюжет, який виникає — тільки в нашій уяві. Перформанс водить нас коридорами власної свідомості. Й несвідомого. Звідси — й назва.

 

Все, що ми можемо розгледіти та відчути від побаченого, живе всередині нас. А рух чи його споглядання — лише шлях. Чи засіб. Називайте, як зручно.

 

Після хаосу настає мить, коли видніється шлях і світло. Це на рівні віжуалу так і виглядає: з темного приміщення усі присутні йдуть вперед коридором і десь далі видніється світло.

 

 

Поруч із моментами, які виглядають як лабораторія, імпровізація, є і відточена хореографічна частина. Коли возз’єднуються всі 10 виконавців, а ми, глядачі, повертаємося до зали з лавками, де традиційно можна споглядати перформанс як постановку. Так, ми змінили біля п‘яти приміщень.

 

 

А фішкою перформансу стало залучення запаху гару, який на думку автора інсталяції відіграє вагому роль у виставі. Впливає на її сприйняття.

 

Випадкова реальність

 

Так, цілісності цій танцювальній картині надає її доповнення інсталяцією “Випадкова реальність”, головний меседж якої полягає в різноманітті людського досвіду, сприйняття, відчуттів та переживань. Сам Роман Михайлов коментує:

“Випадкова реальність інтуїтивні малюнки з моїх блокнотів. У них я записую думки, списки справ, працюю над ескізами, знаходжу випадкові малюнки, створені “на ходу”. Ці малюнки уривки моєї підсвідомості, не поєднані загальною темою, із них не зібрати історію, вони перервані і не завершені, але розміщені на сторінках одного блокноту, всі в одному місці, паралельно”.

 

 

І якщо для Лісел Зінк “Фантоми…” — чергова успішна робота на фоні багатьох інших, у яких хореографиня досліджує соціальні та політичні процеси й психологію людини, для українців — це була можливість побачити виставу аутентичного танцтеатру з його характерними рисами. А сам перформанс асоціативно відсилає до вислову відомої танцівниці Піни Бауш:

 

До чого ми прагнемо? Де витоки цих прагнень?

Танцюйте, танцюйте, інакше нас втрачено.

Танцюйте, танцюйте, інакше нас втрачено.

 

 

Авторка тексту та світлин (мобільна фотографія): Анна Люднова

Поділитися в: