Привіт! Мене звати Анна Люднова і моя перша літературна “любов” виникла в 5 класі, коли я вивчила один із віршів Івана Драча. Це був “Лист до калини, залишеної на рідному лузі в Теліженцях”. Саме цей твір запропонувала вивчити на пам’ять “десятирічці” вчителька української мови, яка на той момент дуже вірила в те, що в районному конкурсі художнього читання віршів у її учениці є шанси на перемогу. Тоді я, напевно, її розчарувала. Але через 18 років перемогла у двох всеукраїнських конкурсах в номінації того ж “художнього читання”. Не все дарма? Ні, це я щойно згадала, в мене не було мети “закривати” гештальти. 

 

Сьогодні я пропоную трохи згадати творчість цього видатного поета та письменника. Далі моя любов “потонула” ще у вірші “Крила”. І я вже “голодно ковтала” сторінки книг Івана Драча. Але це було потім, менше з тим. Трохи поезії для вашого натхнення. І мого. 

 

Лист до калини, залишеної на рідному лузі в Теліженцях

 

Все більше нікому писать мені листи.

Залишилась, калино, тільки ти.

Вже ось і тітка, як остання гілка,

Геть одчахнулась з нашого причілка

І листя скинула на молоду траву.

Калино, ти живи! Вві сні і наяву

Приходжу я до тебе, прилітаю

З-за Єнісею, Вісли, з-за Дунаю,

І рідною матусею зову,

І падаю в пахучу мураву,

І до колін солоних припадаю,

І в щасті непоганьбленім ридаю,

Бо корінь мій дитинний — тільки ти.

Все більше нікому писать мені листи.

Листом відповідай. Листком багряноцвітим.

І пелюстковим шалом біловітим,

І кетягом вогненного литва,

Що клекотом незрадним ти жива.

На всі вітри мені відповідай —

На Єнісей, на Віслу, на Дунай

За бабу Танасину й за Килину

Відповідай, відповідай, калино,—

Вони, твоїм корінням розігріті,

Сидять на призьбі вже на тому світі,

Десь біля них там курять самосад

Мої дядьки, що не прийдуть назад,

Що їх взяли негоди і бої

У лютій, у жорстокій крутії.

Пиши за них. Відповідай суцвіттям,

Яке даєш весною їхнім дітям,

Щоб їхні внуки вже в коліні третім

Вітали їх суцвіттям на портреті.

Калино, напиши мені про все,

Як твої роси Рось мені несе

І як твоє коріння калинове

Наповнює моє пагілля нове —

Твою росу несе мені Дніпро,

У кров твою вмочаю я перо,

Пишу твоєю і своєю кров’ю,

Тож будь мені, калино, при здоров’ю,

Калинолистом ти відповідай

На Прип’ять, на Севан і на Алтай,

Куди мій кінь крилатий поспіша.

Ти — совісте моя, моя душа.

Пиши мені, калино, будь здорова,

Ніколи не продам тебе на дрова,

За цілий світ, за всесвіт не продам,

Тож клекоти назустріч всім вітрам,

Тож крила підіймай свої тугії

Безсмертним цвітом правди і надії! 

 

Перо 

 

Перо, мій скальпелю вогненний,

Ти мій жорстокий лиходій,

Мій дикий поклик цілоденний,

Первоцвіт мій, перволюб мій!

 

Нам розтинати дні ці карі

До серцевини, до зорі,

Куди не дійдуть яничари

В облудній словоблудній грі.

 

Дні полохливі, і невтішні,

І лаконічні, точні дні,

І дні, мов глечики з Опішні,

Протяті шпагами вогнів.

 

І дні, яким нема відради,

І виноградні, теплі дні,

Де тихо сплять старі досади,

Зіщулившись, на самім дні.

 

Дні променисто легковажні,

Горбаті дні, мозільні дні,

І дні чеснот, і дні продажні,

Яким солона кров зрідні.

 

Перо — це наша спільна доля —

Все обійти і все знайти,

Аж поки в головах тополя

Не прошумить за два хрести.

 

Музичний етюд 

 

​​Помаранчева стигла палітра

Горизонту вина подає.

Запрягає музика три вітра,

Щоб процокати в серце твоє.

 

Вибухають сонати високо

В епіцентрі твоєї журби,

І сімфонії чорні соколи

Гострять крила об чорні дуби.

 

І троянд неціловані жмутки

Посивіли з чиєїсь вини.

І по клавішах сивого смутку

Ходять сині сумні слони.

 

Та, до крапельки сонцю віддане,

На пшеничних вітрах встає

Твоє чисте,

 

густе,

провітрене,

Помаранчеве серце твоє.

 

Чому ти серце, все болиш частіш

 

Чому ти серце, все болиш частіш?

Пора б тобі вже бути бронзовіш,

А ти кипиш, од муки розпанахане,

Вогонь горить буйніш — не тихне і не тахне.

Я чую, як в мені у золотім вогні

Жар-птиця фенікс зводиться на дні,

Як бавить пір’я, як поводить оком

І в кожні пологи разить електрошоком.

До краю розшматовує істоту,

Буденну і тверду мою достоту,

Дощенту вимордовує, розкраює,

Жахає пеклом, де там к бісу раєм!

Злітає, мов з гнізда, ламає жахно ребра,

Душі бездушно полишає жебра,

Із лютістю нещадною мене

Лиш попелом на сторони війне

І геть злітає горда — неймовір’я, —

Мені перо лишивши, мале пір’я,

Яким пишу про клекіт сонця спомин,

Весь знищений і чорний — в сажі комин!

Я довго гою свої дивні рани,

Все кутаю в канупери й катрани,

Закаююсь горіти в тому грищі,

Ледь зводжуся на власнім попелищі!

Аж чую — знов! Знов золоте пташатко

Мене жахає вогняним початком,

В’є фенікс знову золоте гніздів’я,

Меча загнавши в душу по руків’я!..

 

Залізо 

 

Як шалено росте залізо,

Лізе в танки, в ракети, в броню,

Лізе в тіло і в душу лізе.

Чим цей ріст його зупиню?!

 

Лізе в доповіді і в спічі

З нутровини, з ядра землі.

Став залізним я втричі аж вдвічі,

Ми, з заліза, залізні і злі.

 

Бо залізо залізло повсюди,

Людство глухне од скреготу зла.

На мої на залізні груди

Аж заточується бджола.

 

Я залізно зимую у літі,

Залізняк я села і зела.

Од заліза на лютій орбіті

Аж заточується Земля…

 

Відео-вірш “Крила” – див.

Поділитися в: