Показник “крутості” – перемоги в конкурсах, регалії, статуси, тренди, бренди..? Команда ArtMess проти “лейблів”, які вішають на митців. Хоча досягнення ми цінуємо та переможців теж. 

 

Сьогодні без “ярликів” про важливе. Творчість сучасної поетеси Наталії Мандрицької, яка приваблює багатою образністю, метафоричністю, щирістю та глибиною. 

 

Спочатку формальності, далі трохи прекрасного: поезії. 

 

 

Наталія Мандрицька народилася в селі Сільце на Тернопільщині. Випускниця спеціальності “Літературна творчість” Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Викладає українську мову, українську та зарубіжну літератури. Поетка, дослідниця взаємодії літератури та фотографії. Учасниця літературного об’єднання IDentity Project, співавторка поетичного зіну «Логографічна поезія». Лауреатка першого мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка, конкурсів “Їздець” та “Смолоскип”. Авторка публікацій у виданнях “Земля Підгаєцька”, “Вільне життя”, “Голос України”, “Лава”, “Перші ластівки”, “Сві-й-танок”, “Сполучник”, “Каштановий дім”, “Коло”.

 

мисливцеві

як тобі вдається

цілитися в людей

а потрапляти у небо

туди де воно найтонше

найбільш беззахисне

 

небо довірливо ковтає

терпкі твої кулі

і стає таким відвертим

яким буває тільки

в кульмінацію травневої грози

чи за мить до того

як день сяде за видноколо

 

небо стає твоїм

усіма своїми променями

гілочками блискавок

і повітряними зміями

 

сміючись розповідає

як уперше розбило коліна

об панцири металевих птахів

як уперше розбило віру

в те що зірки падають

аби повернутися квітами

і мало не зазнало долі Нарциса

коли знаходило себе в очах

кожної весняної калюжі

 

ти нещадно перетворюєш небо

на решето

і ніяк не можеш поцілити в людину

 

бо небо від тебе на відстані пострілу

а щоб дістатися до людей

і кількох тисяч куль не вистачить

 

 

дорога 

ми йдемо

з повними долонями сліз вишневих

повними очима цвіту солоного 

цвіт сиплеться на рани

нашого бездоріжжя

падає на губи нашим проваллям

благає їх замовкнути

не шепотіти наші імена

нашими ж голосами 

і ми струшуємо з повік

бажання оглянутися

ламаємо ребра бажанню почути

виходимо з пащі провалля

з порожніми річками

на лініях долонь

очима-пустелями

де більше не виростуть вишні 

йдемо пересохлі й потріскані

зате живі

 

тільки музика 

розкажи мені як це

вести із темряви кволу тінь

не свою

але ту без якої не можеш

і яку виміняв на музику 

чекати поки тінь розквітне

поки її життя заб’ється

у твоїй онімілій долоні

і дивитися тільки прямо 

боги казали нізащо не озирайся 

розкажи мені як це

порушувати слово дане богам

і не бачити але добре знати

що втратив чужу тінь

а разом із нею свою

а разом із нею себе 

годувати щоранку

свій ненаситний відчай

потроху приручити його

одомашнити

годувати музикою 

думав її зовсім не залишиться

після того нахабного обміну

а музика витікає з тебе

сльозами потом і болем

витікає снами й безсонням 

а якось ранку

відчай забуде хто ти

вишкіриться

оскаженіє

перемеле тебе зубами

розтопче гарчанням 

розкажи мені як це

коли від тебе нічого не лишається

навіть тіні

ні своєї ні чужої

тільки музика 

 

 

рукоділля

хтось розкаже тобі

що колись була я і була кімната

повна коробок із речами

ніби туди щойно поселилися

чи спакували все для переїзду 

та коробки лежали неторкані

 їх ніхто не виносив

і не розбирав

я тільки вирізала метеликів

зі світла від лампи

і вони здіймали крильцями бризки повітря

я малювала котів на шибках

і життя ховалося

за їхніми рудими спинами 

а потім ніч поставила

останній знак запитання

біля сонної кімнатної тисняви

і стекла у найближчу ринву

а ранок безжальний

розполохав усіх метеликів

вигнав усіх котів

я лишилася з ним наодинці 

життя не мало за ким ховатися

забурхливило

загубило мене у натовпі

таких самих домашніх мисткинь 

хтось розкаже тобі

що колись була я і була кімната

коли дістанешся до коробок

не викидай запасів світла

може якось уночі захочеш

повирізати метеликів

 

 

насіння

перебираю весни наші

ті що пестять пальці

вибухають жар-птицями у волоссі 

їх так важко знайти

серед маку проса і зим

надто крихітні 

а найласкавіша весна

найтепліша дивопташка

здається зовсім загубилася

може полетіла у вирій? 

ні ось вона

така легка й бурхлива

тільки чомусь укрита

з голови до ніг

товстим шаром осені 

 

__________

Автор тексту: Редакція.

Поезія, фото: Наталія Мандрицька.

Поділитися в: