Намагаюся увірватися в останні години Performance November. Це міжнародний фестиваль перформансу, в якому беруть участь митці та мисткині з України й Німеччини. Подолавши хитросплетіння Лісової, потрапляю на арт-завод «Платформа» і встигаю на «Перформанс почнеться завтра і скінчився вчора. Екскурсія» Дарини Гладун. Це друга частина перформансу мисткині. Перша відбувалася попереднього дня. Назва максимально точно відповідає перебігу дійстава. Я разом з іншими глядачами та глядачками опиняюся в точці між етапами «скінчився вчора» та «почнеться завтра» і переходжу до другого.

 

Перформанс відбувається у виставковому просторі арт-заводу. У Дарини в руках величезний моток пряжі. Перформерка розповідає глядачам та глядачкам про три дії, за допомогою яких можна осягнути мистецькі твори: слід дивитися на них, спершу заплющивши праве око, після цього – ліве, а потім заплющити обоє очей і швидко їх розплющити. Глядачі та глядачки – хоча насправді вже учасники й учасниці – роблять перелічені дії, дивлячись на фото авторства Олени Морозової. Дарина веде нас залою. Проходимо поміж штучними стінами, поза шторами. Мисткиня попереджає, що подекуди слід іти обережно: місця в деяких ділянках зали зовсім мало. Дарина акцентує увагу на окремих об’єктах: наприклад, зауважує вона, дивлячись на скляну кулю, можемо бачити в ній те, що відбувається позаду нас. Після цього перформерка озвучує: учасники та учасниці мають споглядати дійство на її умовах – із тих місць, на які їм укажуть. Якщо цей варіант комусь не підходить, він/вона мусить покинути захід. 

Кілька людей виходить із зали. Дарина розводить решту учасників та учасниць по різних місцях. Найчастіше це простір навколо штучних стін, на яких висять виставкові фото. Мені також «дістається» одна зі стін. Отже, ракурс усіх, хто споглядає, різний. Мисткиня дає дві хвилини на те, щоб ми роздивилися роботи на “своїх” стінах і виходить. Невдовзі повертається повністю оголеною, несучи в руках уже згаданий моток пряжі. Зі свого ракурсу бачу, як перформерка ходить залою, нахиляється. Усвідомлюю, що перед очима інших учасників та учасниць не те саме, що споглядаю я, адже їхній кут зору інший. Це інтригує, створює відчуття обмеження можливостей і водночас винятковості власних умов.  Тим часом Дарина опускає клубок ниток на підлогу. “Перформанс закінчено”, – оголошує вона та виходить із зали. 

 

 Унікальність перформансу Дарини Гладун в особливостях візуального сприйняття. Ракурс – вирішальний фактор, від нього залежить те, що вдалося побачити кожному/кожній із нас. Відповідно всі здобули досвід цілковито різного споглядання. З одного боку, за допомогою вправ із заплющуванням очей перформерка підготувала учасників та учасниць до того, що кут зору буде визначальним, продемонструвавши, як  змінюється побачене залежно від способу сприяняття. З іншого боку, створила ефект несподіванки, не давши змоги самостійно визначитися з кутом зору і з’явившись оголеною. 

Окрім цього, «Перформанс почнеться завтра і скінчився вчора. Екскурсія» – про кордони та їхній вплив. Мисткиня попрацювала з простором: провівши глядачів та глядачок залою, показала множинність ракурсів та можливостей, які вони передбачають, а потім чітко окреслила межі споглядання, автоматично обмеживши ці можливості. Також важливо, що вони не були однаковими для всіх: деякі учасники та учасниці мали ширший кут огляду і за рахунок цього побачили більше. Якщо б після закінчення дійства ми зібралися в коло й по черзі озвучили те, що відбувалося, пролунало б півтора десятка різних описів, особливо якщо звернутися до вражень тих глядачів та глядачок, які пішли із заходу раніше. Отже, можна вважати, що Дарина Гладун провела близько п’ятнадцяти різних перформансів.

 

Сама авторка коментує дійство так: 

 

«Розповідати про перформанс – справа невдячна. Коли я починаю говорити про перформанс, то неодмінно його раціоналізую, розкладаю на послідовні дії, шукаю (і знаходжу) значення кожної дії окремо, а потім їх поєдную так, щоб усе це трималося купи й мало сенс, який би могла сприйняти моя слухачка. Я звикла це робити як дослідниця мистецтва перформансу. І це завжди працювало: ще жодна людина, про яку я писала, не накинулася на мене з кулаками й не побила за мої тексти про її творчість. Але от мене просять розповісти про власний перформанс, і я не маю, що сказати.

 

«Перформанс скінчився вчора і почнеться завтра. Екскурсія» для мене поділився на дві частини. І не лише формально: перформанс першого дня («Перформанс почнеться завтра») і частину другого дня («Перформанс скінчився вчора»). Не лише на власне перформанс та екскурсію. Але на те, що було заплановано, і те, що відбулося.

 

Про заплановане говорити простіше: планувала подати інституційну критику в форматі симулякру екскурсії. Для мене було важливо, щоб наративи першого і другого дня не збігалися. І так само було важливо створити ілюзію того, що теми й перформанси ідентичні або, принаймні, максимально наближені.

 

Я працюю з постправдою, симулякром реальності, псевдореальністю й археологією теперішнього. Це – основні теми моєї роботи як мисткині. Втім, те, що відбулося в просторі «АКТ» вийшло за рамки цих тем і повернуло мене до міфопоетики. Фестиваль Performance November відбувався в галереї, де проходила виставка. Одна з робіт, «Сімейний альбом» Святослава Плеханова, нагадала мені мій власний вірш із першої збірки:

 

у моєму волоссі

між водоростей і гілок

загніздилися оси

 

вночі

їхні гучні голоси

заважають спати

сусідським деревам і каменям

 

«Сімейний альбом» також нагадав мені про «Експедицію вглиб», куди ми з Лесиком Панасюком і Зазою Пауалішвілі їздили цього літа. У невеликих українських селах ми шукали далеких родичів. Я, наприклад, знайшла двоюрідну тітку Броніславу Броніславівну, про існування якої й не підозрювала раніше. Результатом експедиції стало цифрове родинне дерево.

 

Я думала про цей зв’язок, коли побачила велетенський моток ниток, що нагадував осине гніздо. Врешті, коли в перший день я прийшла у простір, то знала, що маю робити.

 

Після перформансу першого дня я подумала, що створила якусь ідеальну картинку. Все було аж надто просто й легко. Насправді, після виходу першої збірки я досить довго шукала вихід із міфопоетичного рівня текстів, у якому застрягла, як мені тоді здавалося, назавжди. Після експедиції я розлучилася з чоловіком, тож створене сімейне дерево знову потрібно переробляти. Про це був мій жест другого дня, в якому я критикую інституції, які вказують нам межі мистецтва і не-мистецтва, а також визначають, з яких саме позицій слід сприймати той чи інший твір. Спершу я показала базові вправи для об’єктивного сприйняття мистецтва №1-3, потім – провела відвідувачів «застінням» галереї, але врешті вказала на точки споглядання мого перформансу. Цей шлях, як і першого дня, відбувався у форматі екскурсії. Для мене була важливою добровільність, тому я запропонувала всім, хто не приймає моїх правил, піти. І кілька людей справді пішли. Для них перформанс скінчився вже тоді. Решта ж побачила те, що змогла побачити. Окремі могли тільки чути, як моток ниток гупає об підлогу.

 

У своїй мистецькій і дослідницькій практиці я часто ставлю під питання базові поняття. Наприклад, у цьому дійстві мені йшлося про час перформансу. Ми ніби звикли, що перформанс має лише один час тут-і-тепер. Натомість я пропоную перформанс, який «скінчився» або тільки «почнеться» – не перформанс, який є. Бо, якщо подумати, тут-і-тепер не існує. Або навіть не так, теперішнє таке мізерне, що належить водночас минулому і майбутньому. І саме це крихітне, більш або менш протяжне, теперішнє я фіксувала в просторі «АКТу».

 

Отож  ми обмежені певним сприйняттям події/явища не тільки тому, що вибрали саме такий ракурс для споглядання, а ще й через те, що цей ракурс здебільшого залежить не від нашого вибору, а від обставин та багатьох інших чинників. Для розуміння того, чому ми інтерпретуємо побачене саме в певний спосіб, важливо ці чинники відстежувати й аналізувати. Це допоможе наблизитися до об’єктивного сприйняття.

Авторка: Наталія Мандрицька. 

Поділитися в: