Спершу фільм Наталії Ворожбит був п’єсою. Також його легко уявити збіркою новел – тих, де, як у Стефаника, “коротко, сильно і страшно”. «Погані дороги» – п’ять цілісних історій на основі реальних подій. Іноді це події та розмови, до щему впізнавані й до сліз смішні. А іноді – ситуації та межові людські стани, дивитися на які просто нестерпно. І все це на дорогах війни, де персонажі, як у Стенфордському тюремному експерименті, швидко адаптуються до відведених їм ролей жертви чи агресора і можуть зайти в рамках цих ролей дуже далеко, навіть якщо йдеться про ситуацію з випадково збитою на дорозі куркою. Персонажка, бажаючи компенсувати господарям курки втрату, несподівано для себе стає готовою на будь-що задля цього. Господарі ж із часом ловлять себе на тому, що ладні не просто забрати в жінки все, що видається їм цінним, а й ув’язнити її. 

  

 

Наталія Ворожбит фокусує увагу на здебільшого непривабливих рисах своїх героїв  – тих, які відштовхують, демонструють особистість не з найкращого боку. За це режисерці часто дістається. Їй закидають спотворення образів захисників-героїв, приниження українського народу, навіть жорстокість та реалізацію власних комплексів за рахунок державних коштів. Це яскраво засвідчує запити великої частини аудиторії – потребу в позитивних образах, світлих історіях, можливо, певній компліментарності. Невідповідність цим запитам – вияв того, що авторка орієнтована на аудиторію, готову до неприємної правди. Що дає нам ця неприємна правда? Болісне, але важливе зіткнення з власними «темними» сторонами, можливість «підсвітити», зафіксувати те, на що в собі іноді хочеться заплющити очі, нагоду попрацювати над цим.

 

Водночас у “Поганих дорогах” майстерно зображено прагнення людей знаходити комфорт у далеко не природних ситуаціях, робити нове звичним, домашнім. Одна з персонажок розповідає подругам про те, що незручно почувалася в чужому місті під час евакуації, а коли повернулася до свого окупованого міста – “іду, чую – стріляють, отже, я вдома”. 

 

У фільмі перетинаються дві ідеї: “думаєш, що це вже дно, а під ним – іще одне” та “будь-яку травму можна перетворити на досвід”. І, мабуть, мета глядача – іти за тією, яка йому ближча. Від цього й залежить те, куди приведуть “Погані дороги”.

 

Авторка: Наталія Мандрицька. 

Поділитися в: