Інтерв’ю з переліком питань у стилі: “Де народилася?”, “Сюжетні перипетії нової книги”? Це неможливо, якщо натрапляєш на світлу людину, відкриту та щиру. У результаті – розмова на 2 години. Одразу ремарка: прочитавши, не пошкодуєте.

Цього разу ArtMess вирішив поспілкуватися з авторкою підліткових повістей «Перехідний вік… моєї мами” та «Кава по-дорослому». Ця “ніша” ще потребує свого розвитку. Але перші кроки зроблені.

Нехай наш діалог стане “маленькою історією” для читачів зі своїми інсайтами. Розпочнемо з формальностей.

Ірина Мацко – письменниця, казкарка, казкознавиця, громадська діячка, голова ГО «Творчий простір ОРЕЛІ», керівниця «Креат-студії ІРИска», членкиня НСПУ (м. Київ), експертка УКФ 2019-2020, членкиня ВТ «Просвіта» ім. Т.Шевченка, ініціаторка та керівниця літературно-мистецького конкурсу для дітей «ТЕРНОслов» 2018-2020 рр., ініціаторка та керівниця проекту для незрячих та слабозорих дітей «Історії тих, хто бачить серцем», засновниця і ведуча літературного клубу для дітей і підлітків «ТАЧ», літературної студії для дітей “Майстерня казки”. Авторка величезного доробку, зокрема збірки прози для дітей “Зернятка мудрості”, збірки казок “Чарівна дудочка”, книги новел для дорослих “Шпинат для мізків”, “Мигдаль для серця”, “Секрети українського щастя, або Хюґе по-українськи” та ін. Загалом за плечима пані Ірини – більше 20 книжок.

Я зобов’язана додати до переліку ще один момент: пані Ірина – “тонкий” психолог.

Анна Люднова. Думаєте, дитинство в селі якось впливає на формування творчої особистості [ред.: пані Ірина виросла в селі, а до міста Тернополя переїхала в 16 років]? Адже достатньо тільки згадати скільки відомих митців родом із маленьких містечок та сіл.

Ірина Мацко. Чесно, не задумувалася над тим, як впливає місто і як впливає село на творчість. Єдине, що я ніколи не соромилася і щаслива тим, що народилася в селі і це був якийсь простір, така свобода, яка і далі мені потрібне і наповнила. І оце єднання з природою, з довкіллям, тваринами… Це сформувало мене певною мірою. Мені здається, що сільське життя дає наповнення довкіллям, свободою, природою, більше, можливо, ніж в місті, трохи інші реалії. Але несподіване питання, не задумувалася.

Фото ВЦ “Академія”

Анна. Про книгу «Перехідний вік… моєї мами”. Вона є частково автобіографічною чи це більше щось вигадане?

Пані Ірина. Це не абсолютно автобіографічно, тому що тут переплетено мій досвід, моїх дітей, які росли і були підлітками і, власне, тому я їх почала писати, тому що переймалася в перехідний період питаннями, які постають перед ними:

Чим вони живуть, чому вони змінюються, про що вони думають, а які у них виклики, чому їм важко, чому мені так важко, як знайти підхід до них, як зблизитися?

Це все переосмислення і був мій перехідний вік, тому він “…Перехідний вік моєї мами”, [ред.: посміхається] бо це треба самій мамі пройти цей період, змінитися, змінити погляд на своїх дітей. А там ще багато історій моїх подруг, у яких теж такі діти. Тобто це не автобіографічні, але мої ситуації з дочкою там максимально поміщені і знову ж таки, якщо про відчуття йдеться та переживання, то це моя інтерпретація, як я це проживала.

Анна. Аля [ред.: героїня книги “Перехідний вік…моєї мами”] з мамою на якомусь етапі починають спілкування не в вимірі «мама-дочка», а як подруги. Підлітковий вік – сепараційний. На Вашу думку в цей час потрібно змінити стиль спілкування з дитиною? Перейти в усіх сенсах з нею на “ти”? Вміти відпустити вчасно, “обірвати нитку”? Чи який головний меседж?

Пані Ірина. Найчіткіший меседж: “Я з тобою, я люблю тебе і любитиму завжди”. Але в цей період не потрібно зовсім із мами перетворитися в друга. Батьки повинні і надалі ставити певні кордони, рамки. Думаю, що дитина якраз в такому віці і шукає десь себе, тоді без кордонів можна геть “розплестися”. Тобто кордони мають бути, щоб вона надалі вміла їх будувати.

Але тут найбільше, що я зрозуміла, що потрібно бути з дитиною щирою. Не має бути такого: “Я тобі ставлю рамки тому, що я мама”. Оцей авторитаризм. Потрібно пояснювати: чому я так думаю. Щиро зізнаватися, якщо я не побудувала хороших відносин. Наприклад, я не можу диктувати з ким тобі спілкуватись, як будувати своє життя, тому що я можу мати тільки свою думку. Ти можеш прислухатися, а можеш не прислухатися. І це потрібно щиро говорити. Не “Я знаю як тобі краще”, а “Я думаю так, але я в цьому не досягла успіху, тому не можу тобі диктувати”.

Як на мене, тут головне – щирість. Просто показати, що так, в деяких моментах я слабка, чогось я не знаю, але я тебе дуже люблю, перше [!]… ну тут тільки любов і щирість. Оце два такі моменти, коли можна достукатися. Тому що коли ми ставимо чітко кордони, йде супротив. Піділітки мають право на свої помилки, на свою думку, авторитаризм породжує те, що навіть на шкоду собі вони будуть робити по-іншому, щоб доказати, що вони дорослі.

Анна. Діти постійно беруть приклад із дорослих. Цитую: “Аля дуже любила це робити, адже так умів батько і навіть дідусь. І виглядало це як крута розминка перед боєм, а Аля ж — крута дівчина.” Хто для вас діти? Вчителі, наставники, учні? Чи всі ці іспостасі разом?

Пані Ірина. Я думаю, що всі ці іпостасі разом. Часом вони мені справді показують і [ред.: посміхається] я так дивлюся: “О, треба собі перейняти”. Тому що десь я так не вмію, а це круто. Я за них пишаюся. А часом, звичайно, як учні, але не в тому плані, що намагаюся сказати, що я – істина, знаю як правильно. Я своїм прикладом показую, що щаслива, мені вдалося, вони за мене радіють і, думаю, переймають без слів.

Це безумовний урок: урок без навчання.

Я ще згадала таку притчу про хлопчика. Не знаю, підліткового віку. Він мав їхати навчатися в цей період і переживав: “А як же ж я буду сам?”. Коли він вже мав від’їжджати, батько дав йому в руку маленький папірчик і сказав: “Прочитаєш, як тобі буде дуже страшно, самотньо”. Хлопчик поїхав, а в якийсь момент, побачив навколо чужих людей, якісь не дуже такі хороші погляди, йому стало страшно, що він сам… І він відкрив цей листочок, який батько дав і прочитав: “Сину, якщо тобі страшно, не хвилюйся, я у сусідньому вагоні”.

Тобто я не можу сказати, що потрібно “обірвати ниточку”, а так: “Ти їдеш сам, але якщо потрібно, то я в сусідньому вагоні”.

Анна. Про книгу «Кава по-дорослому». Добре те, що гарно закінчується. Але яка Ваша особиста думка, конфлікти подружжя потрібно дистанціювати від дітей? Мені здається, більшість пар не розуміють, який вплив мають їхні стосунки на формування особистості дитини. Як за книгою Некрасова «Материнська любов». Спочатку стосунки чоловіка та дружини, а потім тільки дитина. Не навпаки.

Фото ВЦ “Академія”

Пані Ірина. Я думаю, що діти “зчитують” все. Вони все відчувають і ще гірше, коли не розуміють, що відбувається, а їм кажуть, що все добре. Показують картинку, та ні, все добре. А насправді діти відчувають, чують десь за стіною розмови, якийсь тон не хороший. Тому в мене в “Каві по-дорослому” батьки намагаються поговорити якось. На початку мама сказала: “Ні, все добре”. Але дівчинка все відчуває. І коли вже батьки можуть справді відкритися і сказати щиро, що справді: “Так, у нас не все добре, але ми стараємося”, це вже і є зближення. Звичайно, я не говорю про те, що треба при дітях сваритися, якісь такі питання вирішувати…але не грати дві ролі.

Не потрібно створювати картинку. А в нас більша частина суспільства, мені здається, так живе: для людей. Це наша біда. Тут перш за все треба бути чесним з собою, зі своїми дітьми.

Анна. У Каті [ред.: героїня із “Кава по-дорослому”] в творі виникають думки «Чому просто не розійтися?» Інколи краще коли дитина росте поза токсичними стосунками чи все ж Ваша думка, що все можна «підлатати»?

Пані Ірина. Є такі стосунки, які вже не варто латати. Якщо вже видно, що вони руйнують якийсь фон сім’ї, дітям показують не хорошу модель… і вже тих латок стільки, що все розвалюється…

Анна. Я взагалі дуже люблю каву. Мені сподобалося порівняння Каті про гіркоту кави та смак дорослості. Що какао не таке. Який для вас він: смак дорослості?

Пані Ірина. Мені дуже сподобалося оце порівняння кави і смак дорослості. Кава така бажана для дітей: “А дайте спробувати”. А потім коли пробують: “А що ж це воно таке гірке, не смачне, як ви його п’єте кожен ранок?” [ред.: сміється]. Так і ця дорослість: хочеться стати дорослим, вільним, здається, що це так солодко, будеш робити, що завгодно. А насправді є “гірчинка”, коли ти все-таки маєш якісь обов’язки, відповідальність. Я не кажу, що це погано, це як та кава, ми сприймаємо, її п’ємо. А дорослість не така солодка, як здається.

Анна. Я у спілкуванні з вами згадала якусь відому фразу драматурга, режисера, не пригадаю прізвище, який сказав, що щирість – рухає світом, це єдине те, що притягує успіх. Саме тема щирості наскрізно проходить через наше інтерв’ю. Інакше за тобою люди не підуть, теж саме з дитиною: це мінімум, який ти можеш їй дати – бути з нею щирою. Але це дуже складний мінімум.

Так, перейдемо до більш “сухих” питань, як я їх називаю.

Яка ціль написання цих двох книг?

Пані Ірина. Частково я вже відповіла. Тому що “Перехідний вік” я писала, коли сама була в ньому і для мене написання цієї книжки це теж був терапевтичний досвід. Просто переосмислюючи, прописуючи для себе, розуміла набагато більше. Коли мої діти прочитали і ми обговорювали цю книжку, усвідомили, що я дуже стараюся, намагаюся їх зрозуміти: чому вони роблять часом не зрозумілі для мене речі, намагаюся стати на їхнє місце. Тобто це теж нас дуже зблизило.

“Кава…” вже була для старших і мої діти тоді вже були старшими, в мене були трохи інші думки про те, що їх чекає за межами дому, які виклики є зараз в сучасному світі для молоді, де “слизько” в цьому світі, де вони можуть оступитися. Для мене “Кава” це вже був такий “треш”, де я приміряла все, що тільки може їх чекати. Тому що насправді, мені здається, в нас було менше цих викликів. У них їх дуже багато, а зараз ще більше. Але “Кава…” закінчується позитивно… Мені хотілося показати, що навіть з таких складних ситуацій можна вийти на світло і все переосмислити, показати молоді, що є справжнє кохання, дружба. Це просто перші прояви можуть бути не справжніми і не треба зациклюватися на них.

Це моє переконання, адже я несу відповідальність за те, як прочитає дитина чи підліток, які висновки зробить…

Анна. І щоб завершити нашу розмову психологічного характеру: які поради Ви б хотіли дати батькам, які переживають з дітьми їхній цей сепараційний підлітковий період? Можливо, ТОП-5 лайфхаків для батьків. Перші два Ви вже назвали: щирість та вміння поставити себе на місце іншої людини, в нашому випадку – дитини. Що ще?

Пані Ірина. Постаратися серйозно “вникнути” в ті проблеми, питання, які стоять перед дитиною, бо ми дуже часто зі свого досвіду можемо сказати: “Не важливо”. Тобто не знецінювати.

Ще одне: просто безумовна любов. Цієї безумовної любові потрібно наповнитися, “набратися” в дитинстві, в підлітковому віці ще більше, коли виростають оці “колючки”. І ми попри колючки, їх маємо обіймати, цілувати… Діти постійно мають чути: “Я тебе люблю”. Постійно знати, що це любов не від оцінок, не від подій, і чогось такого, що потрібно заслужити.

Ще дуже важлива підтримка в їхніх перших таких починаннях, висновках. На жаль, наше покоління завжди боялося перехвалити, щоб часом не загордився для того, щоб ми ставали кращими. Тому нас завжди критикували. Звичайно, потрібно хвалити адекватно, але менше негативу, бо потім просто опускаються руки і виробляється невпевненість в собі, не хочеться нічого робити.

Анна. Що для Вас ваша творчість? Можливість самовираження? Опозиція цьому світу та спосіб «піти» в інший вимір, мистецький?

Пані Ірина. Напевно, самовираження. Я вся в творчості. Завжди кажу, що якщо хтось хоче мене пізнати , то просто може прочитати мої новели, мої повісті “Перехідний вік…”, “Каву…”, казки. Але тут виникає інше питання: чи не страшно отак відкриватися загалу і всьому світу, тому що я – відкрита книжка, відкриваюся зсередини. Найсмішніше те, що кожен, хто читає мої твори, все ж таки бачить там, в першу чергу, себе.

Анна. Останні два питання про Вашу діяльність. Знаю, що Ви охоплюєте різні сфери. Розкажіть про Креативну студію «Іриска». На банері вказано «Студія щасливого майбутнього дитини». Які виклики перед собою доводиться ставити сьогодні в роботі з дітьми? Студія існує 6 років. За моїми спостереженнями, діти сьогодні та діти 6 років тому – різні зовсім.

Пані Ірина. Як на мене, творчість – якась частина кожної людини, яка додає щастя, реалізованості, наповнення, якщо це розвинути.

Я переконана в тому, що кожна дитина – талановита і її просто треба підтримати, підштовхнути трошки, допомогти.

Я бачу дорослих, які приходять в студію і починають малювати чи казки зі мною писати і говорять: “Боже, та я все життя мріяла намалювати картину, завжди не було часу…”. Це справді от така “віддушина” те, що мені хотілося, і мрія. Щодо дітей, то мені хочеться діткам якось “привити” бажання розвиватися далі і розвивати свою творчість.

І найбільший виклик для мене – це, напевно, батьки. Я тішуся, коли вони все ж таки приводять. Бо дуже часто такі мотиви: “Ну треба, щоб вона чимось займалася, той хай і робить”. Байдуже ставлення. А дитина справді цього хоче і їй подобається. Я просто беру ту дитину і думаю: “Добре, що привели, а далі ми впораємося..”. А у дитини очки горять… [ред.: посміхається] Вона біжить в студію і не хоче йти додому. І дуже сумно, коли батьки не тішаться цим, знецінюють. Коли батьки вирішують: краще піде на ментальну арифметику, ніж буде малювати. Байдуже, що дитина хоче малювати!

Анна. І останнє питання. Також Ви – керівник громадської організації “Творчий простір Орелі”. Яка мета її створення? Якщо можна, ще “привідкрийте” трохи завісу для наших читачів що Ви готуєте, що на нас чекає попереду.

Пані Ірина. Оскільки креативна студія “Іриска” була створена для того, щоб я могла втілювати там свої креативні ідеї, де мені не ставлять рамок. Тобто я створила свою платформу, де можу робити те, що хочу і вважаю за потрібне, але це більше бізнес. Є дуже багато ідей та проектів, які хочу підтримувати і втілювати як громадський діяч. Наприклад, був такий проект 2 роки тому: “Історії тих, хто бачить серцем”. Ми вигадували казки з дітьми, які незрячі, слабозорі, вони потім записували їх на аудіо, треба було вивчити і зачитати. Є диск з цими аудіо і книжка, надрукована шрифтом Брайля, який вони можуть самі ж читати. Але це повністю благодійний проект.

Зараз ми підписали меморандум про співпрацю з Книжковою толокою. Це буде благодійність, популяризація літератури, об’єднання тих людей, які займаються творчістю.

Я переконана, що підтримуючи та об’єднуючись ми можемо більшого досягнути.

На цій ноті завершуємо інтерв‘ю та лишаємо невеличкий спойлер: Ірина Мацко готує наразі казку про гаджетоманію. Актуальна та для багатьох болюча тема.

І не прощаємося. А й надалі слідкуватимемо за її новими звершеннями.

Інтерв’юер: Анна Люднова.
Фото надала Ірина Мацко.

Поділитися в: