Дарина Гладун – поетка, перформерка, дослідниця, перекладачка, організаторка освітніх мистецьких проєктів. Кураторка лабораторії перформансу “Семінару творчої молоді” (з 2017 р.), співзасновниця та учасниця об’єднання вільних митців Identity project. Авторка поетичних збірок “Рубати дерево” (2017) та “Із тіні красивих червоних хлопчиків” (2020), зінів “Документація тіла” та “Логографічна поезія”. Лауреатка “Коронації слова” за романи та поезію. Твори Дарини Гладун перекладено 10-ма мовами світу.

 

  • Що для тебе означає словосполучення “сучасна поезія”? Яка вона? 

 

Вона може бути дуже різною. Думаю, зараз, в час “поствсього” вже не можна сказати, що щось не є поезією. Вона може бути з римою чи без, із довгим рядком на 200 сторінок без абзаців, або суперкороткою на три слова. Це може бути інстапоезія, коли ви написали 10 слів, сфоткали, виставили в Інстаграм, вам полайкали – instapoetry. Може бути youtube-poetry, онлайн- чи офлайн-формату. Поезія може бути написана на чому хочеш – на тілах, футболках тощо. Тобто сучасна поезія різна, і вона може бути скрізь, бо вона всеохопна. Це буквально будь-що. Відкрийте будь-який медичний довідник, ткніть пальцем у будь-які три слова, напишіть їх – ось вам і поезія. До речі, зараз це – один з методів написання текстів. 

 

  • Для тебе натхнення – це особливий стан, який приходить періодично, чи вірші це про роботу? 

 

Насправді, це залежить від того, для чого я пишу. Наприклад, є різноманітні челленджі, які я дуже не люблю, бо в перший день думаю: “Вау, круто, зараз як напишу віршів!”. На другий вже думаю: “Ой, цей челлендж!”. На третій: “Хай, мабуть, несеться без мене”. Мені дуже складно отак сісти й змусити себе написати. В мене зараз тиждень “Сингулярності”, це мій проєкт. Я згодом про нього розкажу. Через проєкт я пишу в день по віршу, але мене вистачило буквально на два дні, бо на третій я нічого не написала, а на четвертий написала два вірші, і обидва вийшли жахливі [ред. – сміється]. 

 

Часто трапляється, що я можу лягти спати, вже буквально засинати, і тут вірш: “Ні-ні, почекай!” Ці рядки ніби диктує підсвідомість. Я спочатку думала: прокинусь завтра і запишу. Та де там! Я зранку вже нічого не пам’ятала. Відтоді записую все, що приходить, відразу. Бо біда буде – всі хороші думки повтікають. 

 

Іноді мене надихають люди. Це частіше траплялося до 25 років. А потім… можливо, закінчились мої підліткові замилування людьми, а може змінилось коло спілкування, і я почала більше контактувати з людьми, які згасли… знаєш, я часто відчуваю, коли в людині горить мистецтво, вона буквально палає цією творчістю. В кімнату спочатку заходить мистецтво, а вже потім людина, і ти хочеш швидше дізнатися, хто це.

 

От таких я зустрічала до 25-ти. Але останнім часом таких “запалених” дедалі менше, на жаль. 

 

  •  Чи можеш ти розповісти про якісь лайфхаки чи рекомендації при написанні поезії? 

 

Насамперед, не ставтеся надто серйозно до поезії. Хочеться писати – пишіть. Якщо чогось хочеться – треба робити. А часто люди закидають усе ще на етапі появи цього бажання, до дій так і не доходячи. 

 

Друге: заведіть собі записник. Мені, наприклад, легше писати вручну. Але я знаю багато поетів, які пишуть в “Нотатках”, і їм це зручніше. Просто зрозумійте, чим ви частіше користуєтесь і що вам особисто більше до вподоби. Ви можете спробувати, купити блокнот. Мені подобаються неліновані блокноти, бо ця лінія трохи репресивна, ніби вказує тобі: отут пиши, отак рівненько. Мене вони дуже дратують ще зі школи. Не піде з блокнотом – спробуйте аркуші або нотатки. Обов’язково є щось, із чим працювати найзручніше саме вам!

 

Третє: треба багато читати. Не обов’язково читати поезію, щоб писати поезію, обов’язкове читання як таке. Бо так ти напрацьовуєш свій словниковий запас. Можна мати круті ідеї, але при цьому активний словниковий запас буде 700 слів, і багато ви не напишете. Та ви й самі відчуватимете брак слова. 

 

Що ж читати? Крутих, всесвітньовідомих письменників. Якщо людина отримала Нобелівську премію з літератури, то мабуть не просто так, правда? Сьогодні є багато крутої перекладної поезії. Тобто читайте все, що знайдете. Все, що хочете. Але читайте! Не лінуйтеся! Навіть одне прочитане речення – краще, ніж нуль прочитаних речень! 

 

  • А кого б ти порадила почитати із сучасних авторів? 

 

Можна почитати Тоні Моррісон. Це лауреатка Нобелівської премії з літератури 1993 року – того ж, в який я народилася. Тому я й купила її книжку (сміється). Вона пише прекрасну прозу з шикарними візуальними образами. 

 

Обов’язково почитайте Віславу Шимборську. Вона колись виходила українською мовою. А ще на “Літцентрі” є переклади її текстів. 

 

Врешті, почитайте Вальжину Морт. Я була співперекладачкою книжки “Епідемія троянд”. Це дуже сильна авторка, оригінальні тексти – білоруською та англійською, а це означає, що ви можете читати її як в перекладах, так і в оригіналах. 

 

Також пораджу читати поетів-білінгв – тих, хто працює з різними мовами на постійній основі, як Вальджина. Вона досконало володіє як білоруською, так і англійською, і обидві мови пропрацьовує по-різному. 

 

З українських можна почитати, наприклад, Лесика Панасюка, Ірину Шувалову, Олену Герасим’юк, Ію Ківу, Олександра Авербуха та наших живих класиків – Олександра Ірванця, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Оксану Забужко. Ці люди вже в літературному процесі і там залишаться, і вони вже так чи інакше впливають на нас. 

 

– Ти авторка двох поетичних збірок. Можеш розповісти про них? Що спонукало на їх створення? Який головний меседж?

 

Дизайн і верстка обох моїх збірок від Лесика Панасюка. Перша збірка “Рубати дерево” вийшла 2017 року як результат того, що я писала за час навчання в університеті. І в ній дуже багато міфологізму, бо ми постійно зверталися до міфології. Наприклад, на парах Юрія Івановича Коваліва ми дізналися про історію української літератури, про трипільські логографи тощо. Юрій Ковалів на мене дуже вплинув саме світоглядно, адже він сам поет та дослідник. От саме про нього я можу сказати: спершу заходило мистецтво, а потім Ковалів. 

 

Центральним образом першої збірки є дерево роду, разом з тим дерево як дуже давній міфологічний символ. Я розглядаю його з різних ракурсів, дивлюся, яким воно може бути залежно від часу, світогляду… тобто це може бути просто якась дерев’яшка, або дерево, що піде на меблі, чи особливе дерево, під яким ви цілувалися з хлопцем. Або це може бути абстрактне дерево, як-от дерево роду, чи щось цілком конкретне. Також у збірці є образ дідуся.

 

Це мій дідусь, і все, що я пишу – про себе саму. Образ мого дідуся був для мене точкою відліку – я зрозуміла, що хочу присвятити цілу книжку одній людині, бо я її дуже сильно люблю й поважаю. Ця книжка не те щоби “цнотлива”, але в ній дуже мало реальності, яку можна помацати, більше філософської лірики. 

 

В другій збірці “Із тіні красивих червоних хлопчиків” центральним образом постає батько, з яким у мене досить складні стосунки. Його немає вже 9 років. Він був відсутньо-присутній в моєму житті. Вони з мамою розлучилися, коли я була маленькою. Для мене він залишився просто ім’ям у родовому дереві, яке треба було заповнити в школу. Оскільки це збірка про батька, то і про час, коли він був молодим. Це радянський союз, пострадянська дійсність, реальні простори, в яких жили ми з вами. Діти шахтарів, розвалені фабрики – час молодості мого батька припав на 80-ті – початок 90-х. У першій же збірці йшлося про Другу світову війну й часи геть давні. Адже ми уявляємо дідусів як людей, які були ніби завжди – задовго до нашого народження, вони древні, тому туди добре лягла міфологія. 

 

На обкладинці – фотографія Павла Данілевича (Джон Джеремі), це його фоторобота, яка дуже мені зрезонувала. 

 

Зрештою, друга збірка мені зараз більше подобається. Нам завжди подобається щось нове: нова іграшка, нова збірка. 

 

Зараз я працюю над третьою збіркою, у якій центральним буде вже образ матері. Я нарешті до цього прийшла, бо мої стосунки з нею покращилися і я відчула, що готова працювати з цим образом. Врешті, коли-небудь закінчаться всі мої родичі, і я щось напишу про себе (сміється). 

 

– Можеш щось із написаного прочитати для нас? Щось своє улюблене.

 

Я не очікувала цього питання! Паніка [ред. – сміється]. Візьму збірку, прочитаю щось звідти. 

 

Прочитаю “Красивий червоний хлопчик”. Для мене це дуже чесний вірш, бо я придумала назву збірки, про яку ми говорили вище, але проблема була в тому, що в мене не було жодного тексту з образом красивого червоного хлопчика. Тож я написала про конкретну людину, і вірш потрапив у збірку майже без редактури, був написаний одним із останніх. Хоч все має такий вигляд, ніби саме з нього все починалося.

 

Красивий червоний хлопчик

 

такий красивий 

червоний хлопчик 

як це море

 

відпускає бабусину руку

 

стає найстарішим 

серед усіх живих

 

у його снах земля без землі

***********************************

 

у його снах небо й усіх 

блакитних мешканців неба

розвернуло обличчями до стіни

вчили рахувати 

від трьох до одного

 

у його снах 

складаються слухняним 

олов’яним солдатиком 

у цинкову коробочку

 

у його снах земля

всім нам буде пухом

 

А на стрічках випускниць 

наче мантра

“любимо-пам’ятаємо”

 

У мене буває так, що віршами підсвідомість ніби намагається щось сказати чи попередити. Я давно не писала прозу, бо років 6 тому написала роман, який чомусь став лауреатом “Коронації слова”, і потім люди з цього роману почали приходити в моє життя прямо з тими самими іменами. І я така: “Ви ж несправжні! Ви справжні люди? Ви існували до того?”. А вони: “Ми живі, з біографіями!” Це вже як в “Чорнильному серці”. Я припинила писати прозу, бо робота зі словом для мене постає іноді на межі з шаманізмом і магічними практиками. Ти пишеш щось, якийсь образ з’являється (як та штучна стрічка випускниці, яка мене дратує), і воно так резонує. І потім я читаю новини й дізнаюся, що випускниця померла, і недобре стає. Це момент, коли ти вловлюєш, що щось одне схоже на інше, і воно там якось перекликається, а тоді ще й з’являється в твоєму житті – бррр. Тоді думаєш, що може не варто було писати це, але постає інше питання: чи можемо ми контролювати цю сферу, де ти виписуєш слова, а вони потім складаються в життя. 

 

– Я для себе зробила вибір: писати менше про негатив, і дивитися на життя крізь призму позитивізму. Та я хотіла поговорити про перформативне мистецтво. Є багато різних теорій щодо того, що можна вважати перформансом. Можеш розповісти про це детальніше?

 

Є різні види мистецтв. Твором мистецтва під назвою живопис є картина, твором графіки – графічна робота. Є скульптура. Архітектура – ми бачимо споруду. Твором мистецтва перформанс є дія митця. Коли дія – це мистецтво, це і є перформанс.

 

Далі – складніше, бо ми йдемо на межу театру й перформансу. Я так розумію, що всіх зупиняє саме вона. Багатьом здається, що перформанс – це мистецтво саме в галереї, або якомусь публічному просторі. Тобто вистава – це в театрі, а перформанс – це в галереї. 

 

Але дивіться: в театрі актор грає. Якась людина приміряє на себе роль Джульєтти і грає її. Всі знають, що вона – не Джульєтта, сумніву немає. Тобто ця акторка в класичному театрі не дорівнює образу на сцені. В перформансі ж є реальна Анна Люднова, яка лишається собою протягом всієї дії. 

 

А з сучасним театром все дуже складно – він використовує перформативні практики, і межа страшенно розмивається. Тож запрошую на будь-яку мою найближчу лекцію, або читайте мої статті. Це вже таке “додаткове опрацювання”, бо там все дуже непевно.

 

  • А що ж тоді таке поетичний перформанс? 

 

Це термін, який я ввела в активний літературознавчий обіг. Поетичний перформанс – це перформанс, у якому в той чи інший спосіб задіяна поезія. Вона може бути поштовхом для перформансу – як для мене образ мого дідуся свого часу став точкою відліку для написання збірки. Мій дідусь працював кранівником, він не писав поезії, але для мене саме його образ – точка відліку. Так само і поетичний перформанс. Є вірш Оксани Забужко, який стає точкою відліку для перформансу. 

 

Є перформанси, які беруть безпосередньо поетичний текст. Написаний, сказаний прямо під час перформансу тощо. Розділяти різні види перформансів (як-от поетичний, танцювальний тощо) не зовсім коректно, але ми, дослідники, їх ділимо, щоб нам було простіше описувати те явище, яке нам цікаво. Наприклад, мені цікаво, як взаємодіє поезія і перформанс, і я це досліджую. Але в цілому це ж усе – перформанс. 

 

  • А що б ти могла порадити подивитися тим, хто не бачив поетичних перформансів? Наприклад, якісь перформанси на ютубі. 

 

З українських сучасних я одразу раджу “AETHER”. Це перший поетичний перформанс, який я побачила (медіаколаборація в режимі реального часу) і вирішила, що це класний матеріал для дослідження у моїй кандидатській. Це молодий український поетичний перформанс. 

 

У Дніпрі зараз є виставка поетичного перформансу, тож можна її відвідати.

Подивитися про “Бу-Ба-Бу”. Можна, до речі, подивитися “Крайслер Імперіал”, якщо ви раптом не бачили. Тут можна дискутувати, чи це дійсно поетичний перформанс, але просто подивіться, це прикольно. 

 

Із закордонних раджу Сержа Пея. Це французький перформер. Я не знаю французької, але мама і сестра мені перекладали. І будучи у невеличкій книжковій крамничці у Франції, я запитала про те, що у них є з поетичного перформансу. І жінка відвела мене до полиці з поетичним перформансом. Саме там я знайшла книжку Сержа Пея. Ви можете подивитися на ютубі, як саме він виконує свої тексти. 

 

Усіх, хто хоче дізнатися більше, запрошую на Семінар творчої молоді БФ “Смолоскип”, що відбудеться в кінці весни – на початку літа цього року. Я там веду лабораторію поетичного перформансу. Участь – безкоштовна. Там ви зможете спробувати себе в поетичному перформансі. Деталі будуть на сторінці видавництва “Смолоскип” та я також анонсую в своїх постах про це. 

 

У минулому році сумарно нам назнімали 280 хвилин поетичного перформансу. Я думала, що члени журі проклянуть мене, поки це все дивитимуться. Але вони подивилися й склали високу думку про це. 

 

– Розкажи щодо роботи самої лабораторії? Як це відбувається? 

 

Лабораторія проходить протягом трьох днів Семінару творчої молоді. Я даю короткі лекції на певні теми, з якими ми будемо працювати. Наприклад, минулого року ми працювали з об’єктом. Я задавала об’єкт дня, наприклад, ручку, і учасники робили перформанс з ручкою.

 

Звичайно, перед цим я розповідаю, як працювати з об’єктом, ми дивимося, як працюють з цим об’єктом інші художники, що з ним можна робити. І ви просто знімаєте так, як є. Це публікується в закритій групі, не поширюється на загал. У нас заборонена жорстка деструктивна критика. В кінці семінару журі, сучасні українські перформери, оцінює окремі дійства, і відбувається конкурс. Позаминулого року в журі були митці Володимир Топій, Марічка Гоїнь, та Ярина Шумська (одна з перших в Україні дослідниць мистецтва перформансу). Минулого року це були Надія Собко, Юрій Іванцик та Лесик Панасюк. Імена членів журі, які оцінюватимуть конкурс цього року, я поки триматиму в таємниці, бо плани є плани, а як складеться – невідомо. 

 

Як кураторка лабораторії, я оцінюю прогрес людини, її включеність в роботу. І потім я теж відзначаю цих людей. Особливо приємно відзначати тих, хто з нами не один рік, приємно підмічати якісне зростання, наприклад, Ани Море та Вікторії Фещук.

 

Через ковід фестиваль відбувався онлайн, тож я зараз саме про онлайн-формат. Сподіваюся, що ми зустрінемося офлайн і буде жива робота з людьми, коли один перформанс перетікає в інший чи відбувається у відповідь на нього. Це дуже круто. І це надзвичайно класний досвід для початківців!

 

Спілкувалася в відео-форматі Анна Люднова: прямий ефір можна переглянути.

Дешифрувала та адаптувала відео: Julia Zvierkova.

Поділитися в: